ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА

ВИНИКНЕННЯ ФІЛОСОФІЇ

 

Для того щоб перейти до виявлення специфіки філософії як особливого типу осягнення буття і як особливого метафізичного типу знання, нам треба виконати деяку попередню роботу, пов'язану з виявленням особливостей становлення філософії, її вичленовування з інших форм духовного освоєння буття. Нам важливо усвідомити, з якого моменту розвитку людської культури й чому ми можемо говорити про філософію як про відносно відособлену структуру духовної діяльності людей.

 

 

1. ЛЮБОВ ДО МУДРОСТІ ЯК ДЖЕРЕЛО

І СУТНІСТЬ ФІЛОСОФІЇ

 

Як ми вже відзначили в попередній лекції, первинне значення філософії – «любов до мудрості». Найбільш досконалий образ цієї любові, як указує Г.Г.Майоров, був найбільш яскраво показаний Платоном у діалозі «Пір» (203в—204с). У цьому діалозі Ерот виступає посередником між людьми і богами. «Він, – пише Платон, – перебуває також посередині між мудрістю й неуцтвом, і ось чому. З богів ніхто не займається філософією й не бажає стати мудрим, оскільки боги й так уже мудрі; та й взагалі той, хто мудрий, мудрості не прагне. Але не займаються філософією і не бажають стати мудрими знов-таки й невігласи. Адже тим-то й погане неуцтво, що людина і не прекрасна, і не досконала, і не розумна цілковито задоволена собою. А хто не вважає, що в чомусь має потребу, той і не бажає того, в чому, на його думку, не відчуває потреби». Філософія – це своєрідна містерія любові. Присвячений у неї тягнеться якоюсь вищою силою від незнання до повноти знання й приводиться наприкінці шляху до стану несамовитості та самозречення, тому що, остаточно опановуючи предметом своєї любові – мудрістю, філософ ви-ступає з себе та перестає вже бути філософом, розчиняючись у мудреці. Тому істинна філософія, як і всяка справжня любов, є самопожертва»¹.

Введення терміна «філософія» приписується Піфагору, і, незважаючи на суперечки з даного питання, це з великою іймовірністю так і є. ГГ.Майоров указує, що визначення пріоритету в даному питанні не просте бажання встановити авторство. Річ у тому, що саме використання даного терміна відображає

¹ Майоров Г.Г. Роль Софии-Мудрости в истории происхождения философии // Майоров Г.Г. Философия как искание абсолюта. Опыты теоретические и исторические. М., 2004. С. 9.

не загальноприйняту в античності позицію розуміння філософії, тому що були філософи, наприклад, Геракліт, який претендував на абсолютне володіння мудрістю й виступав скоріше як пророк, ніж як людина, котра цю істину шукає.

Піфагор же виходив з того, «що людське пізнання через свою природну обмеженість ніколи не здатне досягти рівня абсолютного знання, яке і є сама мудрість – «софія»; тому людині, котра присвятила себе дослідженню істини буття, залишається тільки любити цю мудрість і невпинно прагнути істини як ідеалу, а володіння нею благочестиво надати Богу; в цьому й полягає суть філософії – любовного й смиренного служіння істині»¹.

Відповідно для того щоб зрозуміти сутність філософії, необхідно розібратись у цьому. Забігаючи вперед, зазначимо, що ми не є прихильниками того, щоб пов'язувати поняття мудрості лише зі здоровим глуздом, з тим, що іноді розуміють як якусь сформовану практичним шляхом мудрість, і вважати, що філософія є саме подоланням подібної мудрості. На наш погляд, тут присутні більш тонкі стосунки, і мудрість необхідно завжди буде пов'язана з філософією, і не тільки етимологічно.

Позначення філософії саме як любові до мудрості таїть у собі глибокий смисл, пов'язаний із принциповою незавершеністю філософського знання. Філософ не власник мудрості (мудрець), але людина, що прагне її (любомудр, тобто той, хто любить мудрість). Тому велика мета філософії – не володіння знанням, а прагнення істини. Це, за висловленням К.Ясперса, «буття-в-дорозі», де формульовані питання (сам процес запитування) навіть важливіші, ніж поставлені питання. Адже відповіді зупиняють процес просування, вказують точки досягнутого, тоді як формульовані питання розширюють простір нашої філософської рефлексії.

Розуміння мудрості як якогось інваріанта дофілософської свідомості йде в далеке минуле. Ми стали все більш усвідомлювати, що розуміння самих себе й адекватне розуміння оточуючого нас світу не може бути засноване тільки на знанні, що чинник вживленості у цей світ, об'єднаний з особистим творчим його переживанням, не менш важливий для людини. Історичне подолання подібної древньої мудрості дійсно було формою переходу до панування раціонального знання, квінтесенцією якого є наука, але людина, що прагне мудрості, завжди такою залишається, незалежно від ступеня її позитивних знань про світ, яких завжди буде не вистачати.

З позицій, які ми відстоюємо, трохи інакше переосмислюється й античне розуміння філософії, що було спотворене настановами на чистий раціоналізм, які тривалий час доминували в людській культурі, сформували ілюзію осягнення буття лише позитивним науковим способом. Античне розуміння філософії саме як любові до мудрості несе, як нам здається, значний змістовний потенціал, що дозволяє зрозуміти сутність філософського ставлення до світу й особливості метафізичного характеру філософії.

¹ Там же. С. 10.

Мудрість в античності розумілася дуже різноманітно, містячи в собі й майбутні форми філософської рефлексії.

Насамперед мудрість трактувалась як особлива форма доведення до індивідуальної свідомості знань про світ, принципів поведінки людини. Нерозвиненість наукових знань про світ компенсувалася живою повнотою його сприйняття та глибоким розумінням зв'язку людини зі світом. Це розуміння здається в рамках сучасної традиції наївним, але воно допомагало регуляції людських стосунків, усмоктуючи в себе досвід поколінь. Чи не більш наївними виявилися наступні покоління, які спробували все пояснювати лише вузько раціоналістично?

В античності можна зустріти й інші тлумачення мудрості. Так, наприклад, цей термін міг позначати «всяку осмислену діяльність, уміння, вправність і взагалі будь-якого роду доцільну діяльність»¹. Оскільки мудрість знає вищі цілі, вона спрямовує людину на шляху їх досягнення, виступаючи як особливий рід мистецтва життя. «В такому випадку філософування – це водночас і навчання життю, і вміння вмирати. Через неміцність існування в часі життя є постійним випробуванням»².

Філософія, отже, – це не просто якась дисципліна, а особливого роду спосіб життя, до якого має прагнути філософ. От цього моменту саме не враховував Геракліт, який прагнув саме до досягнення, до володіння істиною. Тоді як мудрецями в античності називали насамперед тих, «хто вмів правильно розрізняти добро і зло, хто вдумувався у смисл людського життя та міг указати людині шлях до щастя. Саме такі відомі всійї античності «сім мудреців», очолювані Фалесом, який (втім, єдиний з них) був одночасно і знаменитим «фізиком», очолюючи в Аристотеля їх список»³.

Як відзначав Карл Ясперс, філософський спосіб життя характеризується «вдумливим міркуванням», яке не вимагає колективності, на відміну, наприклад, від культових співтовариств, а реалізується в самітності. Саме в самітності людина здатна займатися саморефлексією, обмірковуючи саму себе, свої вчинки, оцінюючи їх. Отже, споконвічно «як щось самостійне, як особлива форма духовного життя, що відрізняє себе від усіх інших, філософія народжується відразу, в точно визначеному місці й часі, але головне – вона народжується не з міфології і науки (як зазвичай вважають), а з потреб моральної свідомості»⁴.

Крім того, мудрість позначала в античності деяку гнучкість розуму,або, у звичайному застосуванні цієї властивості, хитрість. «Софія протиставлялася невченості й дурості (Plat. Prot. 360 d, Apol. 22 t) та ототожнювалася або з практичною мудрістю (як у Солона Herod. 1 30), або навіть із хитромудрістю (як в афінян 1 60)»⁵. Ця властивість гнучкості розуму дозволяла людині виробляти

¹ Лосев А.Ф. Термин «София»// Мысль и жизнь. Ч. 1. Уфа, 1993. С. 7.

²Ясперс К. Введение в философию. Минск, 2000. С. 127. ³ Майоров Г.Г. Указ. соч. С. 12—13.

⁴ Там же. С. 10.

⁵ Лосев А.Ф. Термин «София» // Указ. соч. С. 8.

діалектичне ставлення до світу,що стає одним із найважливіших принципів філософської культури міркування.

У ранній античній класиці мудрість позначає також і «строгу загально-космічну структуру» ¹. А з огляду на те, що стародавні греки сприймали Космос як якусь космічну душу, стає ясним, що опис Гераклітом мудрості як говоріння істини відповідно до природи, коли до неї ніби прислухаються², означає, що мудрість опирається на якісь загальні закони, які лежать поза суб'єктом. Отже, мудрість – це сприйняття впорядкованості світу і знання основних принципів цієї впорядкованості. А це не що інше, як передумови метафізики.

Сократ доповнює перелічені характеристики мудрості ще й особливим її розумінням як цілісності (можна сказати, гармонійності) розуму, що зводиться до функції чистого мислення. Але цього мало. Сократівська Софія має найближче відношення до чесноти взагалі, вірніше ж – до «доцільної практичної діяльності загалом»³. Отже, в мудрості поєднуються розумова та практична діяльність. Мудрість надає діяльності доцільного характеру. Одночасно з цим, за Сократом, мудрість ще й володіння словом, художнім словом, поезією. Розвиваючи ці ідеї, Платон міркує про мудрість як про якусь смислову структуру Космосу, що визначає всю духовну діяльність людини.

Аристотель говорить про мудрість як про особливий рід знання,що являє собою водночас учення «про четирьохпринципну структуру кожної речі, тобто вчення про її ідею, матерію, причину та мету... Мудрий той, хто не тільки знає сутність речі й факт існування цієї сутності, але ще знає також і причину речі і її мету»⁴. В античності й пізніше мудрість доповнюється ще однією притаманою їй властивістю – знанням про критерії оцінки вчинків людини та визначенням її доброчесності. Мудрість – це знання про сутність і причини добра і зла (Сенека). Крім того мудрість – це ще й пізнання Бога, тобто свідомість, яка виходить за рамки раціонального⁵.

Отже, можна сказати, що мудрість в античності поставала як особлива форма ставлення до світу, в основі якого лежало знання основних принципів устрою буття (Космосу), адекватне даному щаблю розвитку мислення й таке, що випливає з ідеї загальної впорядкованості світу, що у свою чергу дозволяло їй виступати в якості світоглядного регулятиву доцільної людської діяльності та критерієм моральної поведінки.

Тобто перед нами розгорнуте розуміння, яке й породжує те, що ми сьогодні позначаємо як «філософія». Любов до мудрості це прагнення цілісного розуміння буття в єдності всіх тих аспектів, які ми перелічили вище. Це своєрідна прототеорія філософії.

¹ Лосев А.Ф. Термин «София» // Указ. соч. СП.

² Див: там же.

³ Там же. С. 13.

⁴ Там же. С. 16.

⁵ Див: Чанышсв А.Н. Мировоззрение и философия // Там же. С. 230—232.

Оскільки дана сукупність знань і уявлень не могла бути оформлена в цей період у вигляді системи обґрунтованих і доведених істин, то її особливістю було те, що вона доводила їх до свідомості окремої людини у формі жорстких наказових ціннісно-світоглядних настанов, у вигляді певного морального закону, виконання якого було загальнообов'язковим. Це знання переходило від покоління до покоління у формі традицій, притч, наставлянь і т.д., являючи собою сукупність накопиченого людством досвіду та фіксуючого в собі основні для соціуму ціннісно-практичні життєві настанови.

У цьому розумінні мудреця як такого, як якоїсь автономної особистості ще не могло бути. Це якесь колективне вербальне уявлення, але індивід міг стати своєрідним акумулятором і ретранслятором мудрості, і цими індивідами були філософи, які прагнуть мудрості. Мабуть, єдиною фігурою в античності, до якої епітет «мудрець» застосовний у всій повноті вищевідзначених смислів, є Сократ. Але його сумний життєвий фінал найбільш рельєфно демонструє весь драматизм володіння істинною мудрістю. Річ у тому, що позиція філософа і в античності, і сьогодні досить суперечлива.

З одного боку, він виступає як якийсь хоронитель традицій, що закріплює прийняті життєві підвалини, деякі основні ідеї, завдяки чому формується система цінностей суспільства. З іншого боку – він завжди критик, а отже, руйнівник цінностей. Що давало філософові право на критику? Володіння якимось вищим розумінням буття, що було доступне аж ніяк не всім і яке аж ніяк не завжди було реалізоване в суспільстві. У мудреця, що особливо характерно для античності (а тому й для ранньої античної філософії), мудрість проявлялась як «безпосередній збіг з особистісною, життєвою програмою і позицією людини-філософа. «Софос» був не тільки представником філософського мислення, а й ідеалом людини загалом, який у своєму життєвому шляху «програвав» принципи своєї теорії, часом у формі крайнього ригоризму, що доходить до життєвого парадоксу й епатажу звичайних норм... але завжди з наочністю особистого прикладу і досвіду»¹.

Філософ міг виступати і як наставник, і як людина, що здійснює тотальну критику не тільки на рівні абстрактних міркувань, а й на рівні реальної оцінки діяльності людей. У цьому плані дуже цікава думка В.В.Зеньковського про особливу роль юродивих у допетровський період російської культури як одного з чинників, які вплинули на особливості і російській філософії².

Активна світоглядна позиція стає пізніше особливістю деяких форм філософії, а в наш час пов'язана з поняттям “філософія вчинку”,

¹ Дробницкий О.Г. Философия и моральное воззрение на мир // Философия и ценностные формы сознания. М, 1978. С. 89.

² «Юродиві нехтують усіма земними зручностями, чинять часто всупереч здоровому глузду – в ім'я вищої правди. Юродиві беруть на себе подвиг навмисного божевілля, щоб досягти свободи від спокус світу – але в юродстві немає й тіні презирства до світу або відкидання його. Юродство насамперед низько цінує зовнішню, метушливу сторону життя, нехтує дріб'язкову догоду собі, боїться життєвих зручностей, багатства, але не нехтує людиною, не відриває її від життя. У юродстві є спрямованість до вищої правди...» (Зень­ковский В.В. История русской философии. Т. 1.4. 1. М., 1991. С. 42).

в якому вищою формою обґрунтованості істинності абстрактних положень постає реальна дія, реальний учинок. Така позиція філософа, його особистісна відповідальність за власні вчинки надавала його власному життю в деяких випадках характеру подвижництва.

Однак у цій близькості до мудрості була й ще одна складність. На рівні повсякденної свідомості філософи прямо ототожнювалися з мудрецями як носіями якихось абсолютних істин, а тому від них очікували скоріше не міркувань, а однозначних відповідей, що, до речі кажучи, характерно й для нашого часу. І якщо філософ починає говорити про діалектичність світу, складність і відносність критеріїв істинності й моральності, принципову неможливість у ряді випадків дати однозначні відповіді, його мудрість у думках запитувачів миттєво перетворюється на свою протилежність, і слово «філософ» у найкращому разі вимовляється з іронією.

Діалог, міркування з приводу якоїсь проблеми без обов'язковості її розв'язання не влаштовує повсякденний розум. Більшість людей просто не має можливості й часу розбиратись у тонкостях філософської рефлексії, і філософські положення сприймаються (якщо відкинути варіант їхнього неприйняття) як своєрідні пізнавальні й поведінкові імперативи. Це теж особливість філософії, пов'язана з тим, що вона виконує функцію своєрідного світоглядного наставляння, ніби залишивши усередині самої себе форми обґрунтування, які більшості людей байдужні й здаються занадто спеціальними. Однак одночасно це може виступати основою для сприйняття філософії як особливої замкнутої, а отже, догматичної системи, яка містить у собі однозначні відповіді на всі питання життя.

Засобами поняттєвого вираження любові до мудрості є мова, і в цьому розумінні філософія від самого початку спирається на побудову зв'язної системи понять. У центрі філософських міркувань лежить поняття, слово, причому не будь-яке слово. Любов до будь-якого слова, як відзначає А.Н.Чанишев, стоїть і в центрі такої науки, як філологія. «Але філософія, на відміну, скажімо, від музики, також виражається в словах. Тому можна сказати, що якщо філологія – любов або щонайменше інтерес до будь-якого слова, то філософія як любов до мудрості є не що інше, як любов до мудрого слова... У цьому розумінні можна сказати, що філософія – частина філології. Тому філологам не треба, як це іноді буває, лякатися філософії, а, навпаки, шукати й не обходити елементи філософії в художньому творі, не проскакувати через них, як через щось нудотне»¹.

Історично становлення філософії відображає факт подолання життєвої мудрості й перехід до раціонально обґрунтованої системи знання. Однак повністю відійти від елементів недостатньо доведеного й обґрунтованого знання, котре все ж таки включається в структуру тієї чи тієї філософської концепції, філософія не може й не зможе ніколи. Це фіксується в ситуації, коли замість володіння абсолютними й остаточними знаннями, від імені яких завжди виступає мудрець, залишається лише тяга, любов (pileo) до мудрості (sophia), тобто місце

¹ Чанышев А.Н. Мировоззрение и философия // Мысль и жизнь. Ч. 1. Уфа, 1993. С. 226—227.

остаточного й однозначного результату заміняє процес, прагнення. Таким чином, філософія прагне до мудрості, намагаючись здійснити зв'язок між раціонально виробленими уявленнями про сутність світу й практичними діяннями людини, що вже саме собою становить її найважливішу особливість, і водночас намагається раціонально обґрунтувати діяльність людей, у тому числі їхні повсякденні вчинки, їхнє життя та поведінку в суспільстві, їхні міжособистісні взаємини.

Тому філософія як любомудрість прагне висувати, наприклад, моральні системи цінностей усього лише в якості регулятивів поведінки і співжиття людей. Вона не виступає з позицій якоїсь абсолютної мудрості (на зразок релігійної), не диктує того, що неодмінно повинна робити людина, тому що виходить із відносності одержуваних знань про світ і свободу самого суб'єкта вибору. Філософ прагне до пізнання в умовах неможливості володіння знаннями в абсолютному розумінні, а філософія як прагнення мудрості виражається (як пізніше напише про це І.Кант) в особливого роду діяльності, що орієнтується на основні цілі людини і людства.

Прагнення мудрості відображає момент «ціннісного ставлення до буття. Може навіть поставати питання: а чи не є мудрість, або мудре філософствування, тією віссю координат, на якій «зав'язані» всі інші різновиди філософських міркувань?»^1. Прагнення мудрості надає філософії особливого цілісного характеру, забезпечує нерозривність усіх компонентів у різноманітних взаємовідношеннях між Людиною і Світом, між Людиною і Людиною.

Філософія не може бути байдужною до жодного способу чи виду пізнання, до жодної позитивної системи цінностей. Це відкрита система, що представляє собою рефлексію над найбільш загальними, граничними питаннями буття і водночас є конкретно-практичним міркуванням над використанням результатів даної рефлексії в житті людей. Таке широке мисленнєве охоплення як у постановці, так і в розв'язанні проблем породжує поєднання в ній, з одного боку, раціонально-теоретичного чи рефлективного підходу, а з іншого боку – орієнтацію на вироблення ціннісних орієнтирів, які опираються на феномен віри, на емоційно-образне, асоціативне мислення. Прагнення мудрості надає філософії особливу ціннісну якість, спрямовану на інтегративне сприйняття світу.

Тому якщо й говорити про філософію як особливого роду мудрість, то варто зазначити, що вона виникає (в античній Греції) «між вузькою спеціальною, професійною мудрістю і мудрістю надрозумною. Філософія – інтелектуальна, раціональна... і логічна мудрість. Не може бути алогічної філософії»².

За дотепним зауваженням А.Н.Чанишева, якщо міфологія була матір'ю філософії, то її батьком був інтелект. Саме тому вона опирається на всі види духовного освоєння буття людиною. «Втрачаючи зв'язок з науками, філософія

¹ Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. М., 1996. С. 72.

² Чанышсв А.Н. Указ. соч. С. 232.

вироджується в «служницю теології», а через неї – релігії. Втрачаючи зв'язок з художньо-міфолого-релігійним світоглядним комплексом, філософія вироджується в «служницю науки»¹. Як не прагнуть деякі філософи вирватися за рамки міфу і мудрості, раціонального і позараціонального – у філософії цей шлях безперспективний, тому що філософія являє собою цілісний, синтетичний утвір, заснований на всіх формах духовного освоєння буття людиною. І в цьому розумінні поняття філософії як любові до мудрості набуває нового сенсу, ніби реабілітуючи значення цього древнього розуміння для нашого часу, в якому «все більше знань і все менше мудрості, тобто вміння вжити ці знання не на шкоду, а на користь людині»².

Вічне прагнення мудрості не дозволяє філософії піти у сферу чистих абстракцій, де вона може перетворитися на дозвільну гру розуму, не потрібну людині. Повернення філософії до свого первинного визначення, як нам здається, й відбувається в наш час під тиском наслідків безвідповідальних техногенних ігрищ, які позбавлені всякої мудрості й відповідальності за справу і слово та руйнівно впливають не тільки на природу, а насамперед на природні людські взаємини.

Отже, філософія виникає як певний інтелектуальний компроміс, геніальний винахід грецької античної культури. Вона постає «доброзичливою посередницею між наукою та античною релігією, між логосом і міфом. Увійшовши в античну культуру, вона облагородила і міф і логос, пом'якшила завжди існуючий між ними антагонізм і тим самим зберегла їх для цієї культури в якості рівноправних її співучасників»³.

Філософська мудрість, або філософствування у справжньому розумінні цього слова – це нескінченний процес пошуку істини і твердих ціннісних основ особистого буття, який ніколи не може призупинитися. Не оволодіння істиною, не зведення якихось істин у догми, а пошук її – ось мета філософії. І в цьому плані філософія, безумовно, протистоїть науці. Якщо вчений прагне ніби позбутися від суб'єкта, очистити одержувані знання від суб'єктивності, то філософія, навпаки, ставить людину в центр своїх шукань. Вона досліджує все, у тому числі й знання (які іноді здаються їхнім носіям абсолютними), з погляду їх значимості для Людини, з метою з'ясування можливостей Людини і її місця у світі.

Мудрість не тотожна всеобізнаності, котра, як говорили древні, «розуму не навчає». І.Кант писав, що «одна всеобізнаність є циклопічна вченість, якій бракує ока філософії»⁴. Блискучий образ. Циклопічна вченість – це вченість однобічна, обмежена предметом, така що спотворює картину світу. Вона необхідна, корисна, але пояснити світ вона ніколи не зможе. «Мудрий розуміє, а не тільки знає: своїм інтелектуальним поглядом він охоплює життя в цілому, не зупиняється на констатації емпіричних її проявів, не обмежується встановленням того, що є “насправді”.

¹ Малышев А.Н. Указ. соч. С. 237.

² Там же. С. 231.

³ Майоров Г.Г. Роль Софии-Мудрости в истории происхождения философии // Указ. соч. С. 16.

⁴ Кант И. Трактаты и письма. М., 1980. С. 353.

Міркування про життя, розуміння життєвого досвіду не можуть бути виведені з навчання»¹.

Звідси випливає така особливість філософії, як неможливість вивчити її шляхом засвоєння (зубріння) якоїсь однієї чи багатьох філософських систем. Результатом такого вишколу й буде в найкращому випадку знання цих декількох систем, не більше. Мета ж повинна полягати в тому, щоб навчити людину філософськи мислити, філософствувати, розвити в ній певну культуру мислення. Філософ повинен уміти відчувати саме філософську проблематику, її граничність, що б не поставало об'єктом його досліджень. Філософія на відміну від науки не має на меті обов'язкову відповідь на поставлене питання. Філософія – це ще й завжди запитування, для неї значимою може бути сама постановка проблеми або спроба звернути на неї увагу суспільної свідомості, культури.

Философ повинен бути внутрішньо готівий до діалогу, до відповіді на граничні питання крізь переломлення їх через своє власне переживання світу, з опорою при цьому на отримані людством знання. Саме тому сократівське розуміння процесу філософування насамперед як реального, мовного діалогу – це не примха філософа, а ціннісна настанова, заснована на особливому розумінні шляху утворення істини як результату діалогу².

Хто ж такий філософ? Цілитель душі чи її розбещувач? Питання ці дуже непрості. Сократ уважав, що він зцілює душі, просвіщаючи їх. Однак суспільство кваліфікує його дії як «розтління душ» юнаків. Сократ засуджується на смерть (причому цілком демократично й легітимно), що не заважає нам сьогодні засуджувати його суддів. Хто ж такий філософ? Диявол-спокусник, але такий що прилучає до істини? Чи Бог – який вимагає сліпої віри? Держава дуже часто засуджувала людей, котрі вчили інших замислюватись і мислити, й істина, що досягає мудрецями, аж ніяк не завжди влаштовувала суспільство.

Філософську мудрість варто відрізняти від життєвої інтуїції й тим більше від практичної «мудрості» обивателя, тому що їй властива глибока моральна рефлексія, заснована на моральній інтуїції та життєвому досвіді й одночасно на раціональному пошуку граничних основ системи цінностей, якими оперує людина. Вираженням же практичної «мудрості» обивателя є чітка стереотипна реакція на схожу ситуацію. Філософ рефлектує на рівні надособистісної свідомості не як окрема особистість (Петров, Гегель, Сидоров, Іванов), а як особливе філософське «Я».

Все це реалізується у мовній системі філософії, де велику роль відіграють не тільки категорії й абстрактні поняття як ознака раціонального ставлення до світу, але також образи і символи, які є засобом художнього

¹ Алексеев П.В. Предмет, структура и функции диалектического материализма. М., 1978. С. 146.

² Цікаво, що мистецтво знаходження істини, яке Сократ назвав майевтикою, тобто акушерським мистецтвом, зустрічається в інших культурах у тому ж значенні. Наприклад: у німецькій мові «мудрість» (Weisheit), «сповитуха» (die weise Frau); у французькій, відповідно, la sagesse і La sage-femme; в англійській – wisdom і the wise woman. Причому другий термін у наведених прикладах позначає також чаклунку, цілительку. Це сприйняття філософії як цілительки душі чи розуму людини також дуже важливе.

освоєння світу. Тому філософські поняття часто є символами або «смисловими зародками символу», тому що містять у собі «активний принцип орієнтації в безбережній дійсності та розуміння пануючих у ній співвідношень»¹.

Отже, філософія в її античному значенні є «відповіддю на моральну потребу критично оцінити справжнє достоїнство людини у світі. При цьому її конституювання відбувається як розв'язання свідомо поставленого завдання – визначення форми і змісту особливої духовної діяльності, яка дозволила б людині, котра не задовольняється істиною частковою і відносною, ясно усвідомлювати якщо й не повноту істини, то хоча б її живу присутність у світі, що дає можливість перебувати в її світлі й любовно прагнути її, сповнюючись тим самим духовною енергією, що незримо виливає з неї. Це завдання вперше розв᾽язав Піфагор. Він визначив і форму цієї діяльності – «любов до мудрості», і її зміст – етично трактоване пізнання, тобто пізнання істини як Добра»².

Тобто, інакше кажучи, філософія виникає як особлива форма рефлексії людини над буттям і над самою собою (філософська мудрість), яка ґрунтується не тільки на дискурсивному способі мислення, а й на безпосередньо-інтуїтивному, художньо-емоційному його осягненні, що має своєю метою відобразити цілісність і єдність світу.

 

2. ФІЛОСОФІЯ І МІФ

Філософія як форма духовного освоєння буття виникла, звичайно, не на порожньому місці. Важливим джерелом її виникнення постав у людській культурі міф, який на дуже ранніх стадіях розвитку людської культури фіксував і цілісність світу, і те місце, яке посідає в ньому людина. Саме у міфі споконвічно вироблялись уявлення й образи, які пізніше фіксуються у філософських системах.

У певному розумінні цілісність сприйняття світу була психічною властивістю свідомості людини на ранніх стадіях розвитку. Така цілісність була зумовлена недостатністю конкретних знань про світ, складністю відділення суб'єктивних і об'єктивних компонентів існування людини. На рівні первісного мислення індивідуальність людини, її внутрішнє «Я» усвідомлювалося в іншій формі, ніж сьогодні. Сучасна людина досить чітко відрізняє власну індивідуальність від індивідуальності інших людей і від реальності, що її оточує. Це є умовою пізнавальної діяльності, що коли те, що стоїть поза мною, може протистояти мені, постаючи як об'єкт пізнання. Для первісної свідомості характерним є не протиставлення самого себе природі, а скоріше ототожнення з нею, усвідомлення власної включеності в неї. Для неї характерна величезна перевага колективного

¹ Лосев А.Ф. Проблема символа и реалистическое искусство. М, 1976. С. 189.

² Майоров Г.Г. Роль Софии-Мудрости в истории происхождения философии // Указ. соч. С. 21.

над індивідуальним. «В епоху майже ще недоторканої природи суб'єкт мінімальний, а об'єкт максимальний, причому у двох смислах»¹.

У цій ситуації такі найважливіші структурні компоненти світогляду, як «Ми», «Воно» і «Я», пов'язані так, що «Я» (усвідомлювана індивідуальність), з одного боку, сильно залежить від «Ми» (усвідомлювана колективність), а «Я» і «Ми» разом невіддільні від «Воно» (усвідомлювана зовнішня природа). Людина цього періоду ще неспроможна задавати раціональні питання природі, вона сприймає її мимоволі й тим самим, звичайно, пізнає, але іншими, ніж сьогоднішня наука, способами. Це, з одного боку, обмежувало пізнавальні можливості людини (з позиції сьогоднішнього розуміння пізнання), а з іншого боку – дозволяло їй сприймати світ цілісно й нерозчленовано².

Відповідно й результатами такого пізнання-сприйняття постають не сучасні поняття, а образи, сукупність яких реалізується в міфологічних системах. Отже, міф постає як оформлення нерефлексивного чуттєво-образного сприйняття світу.

«Міфологічні уявлення могли бути тільки образами й нічим іншим, тому, що «образ», як би ми не мудрували, є зоровий «зовнішній вигляд», зорова «зовнішня» сторона предмета. Просторовою, обмеженою зовнішньою зоровою даністю, однократні й нерухомі уявлення породжували «образи», в яких при всій їхній сумарності не містилося ні частки узагальнення... Міфотворчий образ – похідне саме від міфотворчого мислення з усіма законами міфотворчого сприйняття простору, часу та причини, з його злитістю суб'єкта й об'єкта»³.

При цьому варто розуміти, що міф мав свою власну, внутрішню логіку в рамках пізнання-сприйняття, котра була не менш жорсткою в дотриманні заданих правил, ніж сучасна формальна логіка. Інша справа, що в основі цих правил, цієї «логіки міфу» лежали зовсім інші передумови, тому що даний тип мислення був не абстрактний, а конкретний, не розчленовував, а, навпаки, намагався об'єднати в єдиній свідомості буквально все, й, нарешті, реалізувалося це в образно-метафоричній формі.

До речі, й сьогодні розвиток знань не применшує бажання людини вірити в Бога, наявність техніки не заперечує значення мистецтва, ціннісно-емоційного переживання світу, на людину більш сильний вплив можуть здійснювати чинники, пов'язані з її буттєвими страхами та марновірствами, як би критично вони не спростовувалися наукою. Понад те, іноді саме ціннісні переживання в остаточному підсумку виявляються більш істинними, відкидаючи тимчасові знання наук, що розвиваються. Звичайно, ми можемо підійти до міфу з чисто наукових позицій, верифікуючи його образи тільки людським досвідом, інтерпретуючи його логічно. Але це лиш один із підходів, нав'язаний нам розвитком наукового знання. Можна критикувати міф з релігійних позицій, тому що він вступає

¹ Соколов В.В. От философии античности к философии Нового времени: Субъект-объектная парадигма. – М: Эдиториал УРСС, 1999. С. 8.

² Див.: блискучий аналіз такого цілісного й живого міфологічного ставлення людини до світу в праці П.О.Флоренського «Загальнолюдський корінь ідеалізму (філософія народів)» // Флоренский П.А., священник. Сочинения. В 4 т. 3 (2). М., 1999.

³ Фрейденберг О.М. Миф и литература древности. М, 1978. С. 21.

у суперечність, наприклад, з іудейсько-християнською релігією. Але все це насправді невірно, тому що міф лежить поза даними утворами, являючи собою завершений культурний феномен, і в цьому розумінні він самодостатній. Як відзначав Гадамер, міф – це спосіб удостовірення і його досвід. Він, як ми вже відзначали, не вимагає додатково обґрунтування, крім факту самої розповіді. Тому міф має власну істину, що «перебуває за межами науки»¹.

Отже, міф як форма цілісного, синтетичного сприйняття світу постає не тільки засобом його пояснення, а й виконує регулятивно-прагматичні функції. Будучи вимислом, міф повчає, тому що «заснований на істині, що сприймається як непорушний закон і священне слово, невір'я в яке дорівнює богохульству»². Саме нерозчленованість і цілісність міфу надавала жорсткого характеру тим ціннісно-нормативним настановам, які він висував перед індивідом. Міфологічні приписи не вимагали додаткового обґрунтування.

Філософія хоча й будується на принципах доказовості й обґрунтування, долаючи тим самим міф, усе ж зберігає цю споконвічну спорідненість із міфом,переносячи систему обґрунтування в якісь абсолютні, хоча й сконструйовані розумом структури, типу абсолютного духу чи абсолютного розуму. Це також надає філософським принципам деякі риси владності, а філософ завжди виконує поряд із функціями теоретичного відображення буття світоглядні функції проповідника.

Ця регулятивно-світоглядна настанова, що впливає на свідомість людини, активно реалізується не тільки у філософії, а й у художній творчості (спільна образно-метафорична структура) або, наприклад, у політиці, де відбувається свідоме конструювання та нав'язування суспільству сучасних міфів, які забезпечують більш ефективний, не потребуючий додаткових обґрунтувань вплив на індивідуальну і масову свідомість.

У філософію переходить і ще одна особливість міфу, котра, безумовно, раціоналізується в ній, втрачаючи свою метафоричність і конкретність, але зберігаючи сутність, пов'язану з тим, що міф завжди давав найбільш загальну космогонічну й есхатологічну картину світу³. Філософія як особливий раціоналістичний світогляд (погляд на світ) намагається в тій чи тій формі дати загальне розуміння світу, знайти його причини і джерела, описати перспективи розвитку.

Понад те, і міф, і філософія, і наука дають свої, якісно відмінні описи світу. Якщо наука описує дійсну реальність шляхом її розчленовування предметними сферами, то міф має справу з особливою, свідомо сконструйованою реальністю. Тому метафори міфу постають безякісними утворами, хоча й мають дуже конкретний характер. «Відсутність якісних ознак випливає з відсутності поняттєвої думки, здатної

¹ Гадамер Х.Г. Миф и разум // Актуальность прекрасного. М., 1991. С. 98.

² Тахо-Годи А.А. Миф у Платона как действительное и воображаемое // Платон и его эпоха. М., 1979. С. 61.

³ «Вона, ця космогонія, завжди оформляється метафорами, які на всі лади передають образ умираючих і в смерті оживаючих тотемів, тобто героїв, інкарнацій усієї