XXXIV. ПІДВОДНІ РИФИ
Той, хто хоче досконало опанувати українську мову, мусить пам'ятати, що усяке знання, усяке вміння має свої підводні каміння, яких треба уникати, щоб не зазнати аварії, практикуючи те чи те знання. Аварією для мовця буде, коли авдиторія визнає його мову штучною, підробленою, фалшивою і псевдоукраїнською. Щоб цього не сталося, треба обминати "підводні рифи" в океані української мови.
1. "А МОЄЇ МИЛОЇ НЕ ПУСКАЄ МАТИ";
Ці слова народньої пісні "Дозволь мені, мати, криницю копати" слід тримати в пам'яті кожному, хто хоче правильно говорити й писати українською мовою. Чому? Бо наведений рядок пісні наочно фіксує правило керування слів у мові, а саме: керування дієсловом із заперечною часткою не відмінку іменника. Дієслово з часткою не вимагає від іменників родового відмінку:
Іменники у стовпчику Б стоять у родовому відмінку, тоді як у стовпчику А — у знахідному. Зміну відмінків викликає заперечна форма дієслова. Заперечення вимагає поставити іменник у родовий відмінок. Недодержання цього правила порушує гармонійність української мови. Знавець української мови одразу відчує фалш, слухаючи тих, хто не дотримується цього правила. Мені довелося слухати одного виконавця народніх пісень, який пісню "Дозволь мені, мати, криницю копати" співав так: Дозволь мені, мати, криницю копати Чи прийдуть дівчата води набирати. Усі дівки прийшли води набирати, А мою дівчину не пускає мати...
Слова мою дівчину тут поставлено у знахідному відмінку. Така обробка народньої пісні звучить фалшиво, бо в ній не додержано законів мови. Згідно з цими законами народ співав так:
А моєї милої не пускає мати
Рядок цієї пісні може виконувати ролю мнемонічного засобу для утримання в пам'яті наведеного "секрету" української мови.
2. "Я БУВАВ ПО ВСІХ УСЮДАХ, ЇЗДИВ ВЕРХИ НА ВЕРБЛЮДАХ";
Цей уривок так само варто пам'ятати тим, хто хоче обминати підводні рифи штучности й фалшу в океані мови. На що саме тут слід звернути увагу? На прийменник по і на закінчення іменників — а також прикметників, займенників, числівників — що стоять за ним. Прийменник по вимагає від іменників усіх родів у множині закінчення місцевою відмінку:
У множині прийменник по ставить іменники всіх родів у місцевий відмінок. Це дуже характерна риса української мови. Недодержання її — перша ознака незнання мови. Поширена в Україні двомовність дуже нівелює цю рису, бо під впливом двомовности навіть найпрестижніші мовці помиляються, вживаючи прийменник по у множині з давальним відмінком (на російський копил) замість місцевого відмінку:
Навіть талановиті й видатні письменники припускаються помилок, вживаючи цього прийменника. Поет О. Олесь, наприклад, пише:
Згадайте мертвих словом жалібним
І наперед, ніж келих сповнений підняти, Ударте в дзвін по ним!
Останні слова по-нашому мали б звучати по них. Славним мрійникам — нашим попередникам — такі огріхи можна пробачити: за тих часів не було українських шкіл, української науки, українського мовознавства. Припускання такої помилки сьогодні свідчить про недостатній освітній та культурний рівень і, що гірше, про байдужість до своєї мови і національности.
3. "ЧЕРВОНИЙ ЗАХІД СОНЦЯ ДАЛІ ПОГАСАЄ";
Цеще один мнемонічний рядок. Носії української президіяльної мови — мови, поширеної у президіях — думку, висловлену цим рядком висловлять так:
"Червоний захід сонця продовжує погасати"
Стилістично — це калькування мови "старшого брата". Саме у царині стилістики мандрівець океаном української мови може спіткати найбільше підводних рифів. Ми часто можемо почути або прочитати такі пасажі:
Звороти з дієсловом продовжувати не властиві українській мові. Українці замість цих зворотів вживають звороти з прислівником далі:
|
