ЛЕГЕНДАРНОГО ТИПУ

 

Статтю присвячено дослідженню трансформованих форм поетичного переосмислення давніх міфологічних уявлень в японській народній казковій прозі: міфологічного підґрунтя, образів, мотивів, символів. Проведено компаративний аналіз із вітчизняним казковим епосом.

Ключові слова: епос, казка, міф, міфологізм, сюжет, мотив, образ, символ.

Статья посвящена исследованию трансформированных форм поэтического переосмысления древних мифологических представлений в японской народной сказочной прозе: мифологической основы, образов, мотивов, символов. Проведен компаративный анализ с отечественным сказочным эпосом.

Ключевые слова: эпос, сказка, миф, мифологизм, сюжет, мотив, образ, символ.

The article investigates the transformed forms of poetic rethinking of ancient mythological representations in Japanese folk fairy prose: mythological background, images, motifs, symbols. The comparative analysis of domestic fairy epic is conducted.

Key-words: epos, folktale, myth, mythological, plot, motif, image, symbol.

 

«…Чому живуть і не вмирають народні казки? А безсмертні вони тому, що в них живе і не вмирає сам народ, його мудрість, віра і незгасаюче працелюбство, його джерельна совість та іскрометний жарт. Бо вони упродовж віків були і залишаються чарівними проповідниками доброти й милосердя, яких сьогодні так болісно не вистачає у людських взаєминах…» – так писала вітчизняний казкознавець Лідія Дунаєвська у передмові до збірки казок «Семиліточка» [Дунаєвська 1990, 5]. З-поміж усіх інших жанрів саме казка чи не найбільшою мірою репрезентує менталітет етносу, який викарбовувався впродовж тисячолітньої історії, його прадавні уявлення, вірування і світогляд загалом.

Ще в епоху Просвітництва почали формуватися фольклористичні школи, які ставили за мету пояснити причини подібності сюжетів у фольклорних системах різних народів світу. Можна надавати перевагу постулатам тієї чи іншої школи – міфологічної, міграційної, антропологічної, історичної та ін., – хоча, найімовірніше, не існувало якогось єдиного механізму виникнення чи запозичення казкових сюжетів, на чому наголошував «пізній» Михайло Драгоманов, визнавши таким чином, за висловом Філарета Колесси, засади еклектизму: частина сюжетів виникла на основі єдиної міфосистеми (теорія братів Якова та Вільяма Гріммів [Grimm 1882]), частину було запозичено внаслідок культурно-історичних відносин між народами (теорія запозичень чи «мандрівних сюжетів» Теодора Бенфея), частина ж виникла як результат антропологічної суті людини (закон «тотожності людської природи») – «спільності для всього людства психологічних законів та закономірностей духовного розвитку» [Лановик, Лановик 2005, 45-46] (теорія самозародження сюжетів Едварда Барнетта Тайлора та Андрю Ланга, що постала на основі ідей еволюціонізму Чарльза Дарвіна, підтверджена результатами фундаментальних розвідок Джеймса Джорджа Фрезера [Фрэзер 1984; Фрэзер 1989]), неабияким чином впливає на формування сюжетів й історичне тло, на чому наголошували представники історичної школи, розглядаючи народнопоетичні зразки як пам'ятки минулого, в яких відобразились життя та душа народу (в першій половині ХІХ ст. цілісну концепцію історичної школи було сформовано видатним українським ученим, професором Київського університету Миколою Дашкевичем) тощо.

Міфологічна школа, «яка орієнтувала аналітичну свідомість на особливості світосприйняття кожного етносу» [Ковалів 2007, 56], чинила значний уплив і на українських учених, зокрема на Миколу Костомарова («Об историческом значений русской народной поэзии», 1843; «Слов'янська міфологія», 1947), Миколу Сумцова («Хліб у звичаях та піснях», 1885), Олександра Потебню («Про міфологічне значення деяких звичаїв та повір'їв», 1865) та ін.

На початку XX ст. на засадах міфологічної школи була сформована неоміфологічна теорія Карла Густава Юнга, який розвинув вчення про колективне несвідоме, в образах (архетипах) якого вбачав джерело вселюдської символіки, зокрема міфів і сновидінь [Юнг 1993, 167-179; Юнг 1998].

Відтак, як зазначає Лідія Дунаєвська, «в усіх наукових висновках про народну прозу головною ідеєю залишається незаперечна істина: в основі її фантастики – первісне міфологічне мислення. Визначення природи цього мислення, його еволюції в процесі формування класичних моделей оповідальних жанрів є необхідною умовою дослідження народної прози» [Дунаєвська 2009, 17].

І японський народний казковий епос не становить винятку з цієї точки зору, оскільки високою мірою демонструє міфологізм фантастичних утворів на рівнях образів, мотивів і символіки.

Відомий український сходознавець Іван Бондаренко у своїй хрестоматії «Японська література» [Бондаренко, Осадча 2010, 18-19] вказує на загальноприйняту в японській науці внутрішньожанову класифікацію казкової прози, за якою виокремлюються такі жанрові різновиди казок: 1. вараі-банасі (笑い話) – гумористичні тексти про дурнів, хитрунів, брехунів та ін.; 2. обаке-банасі (お化け話) – казки страхітливого змісту про привидів, покинутий храм тощо; 3. фусаґі-банасі (塞ぎ話) – казки фантастичного змісту про різні дива, які інколи зближаються із жанром сецува – буддійськими легендами-притчами. Деякі учені називають цей піджанр ще отоґі-банасі – розважальні казки; 4. тіе-но ару ханасі – дидактичні казки виховного спрямування; 5. хіко-іті банасі (або ще: 偉い人のお話 «ерай хіто-но о-ханасі» – «казки про великих /славетних/ людей) – казки героїчного змісту; 6. добуцу-но ханасі (від яп.: «добуцу» 動物 – «звір», «звірі») – казки про тварин. В основу такої класифікації покладені насамперед зміст, характер героїв та ідейна спрямованість казкових текстів.