Лінгвоцид через «свободу вибору» мови

Справжня свобода вибору можлива тільки за повної паритетності, рівноправності мов, чого не буває в жодній багатонаціональній державі, де, на думку Ю. Мушкетика, «неминучими є ущемлення, а то й нищення інших національних культур, мови, національного характеру, провідних мислячих людей».

Слова про права людини у виборі мови були в законах СРСР, однак реальна дійсність завжди чомусь зводилась до вибору не української мови, а наслідок цього «вибору» теж відомий: великі масиви нашого етносу були денаціоналізовані й асимільовані сусідніми народами. Усі, хто читав літературу з питань мовних відносин в СРСР, пам'ятають, що в ній одним із ключових було слово «добровільно». «Добровільно» неросіяни відмовлялись від своїх «національних» мов, «добровільно» на роль засобу міжнаціонального спілкування була обрана російська мова і т.д. Зараз, коли українська мова оголошена державною, знову чується галас про права людини, про свободу вибору мови. А йдеться про одне: як би, живучи в Україні, не вчити і не користуватись українською мовою.

Цікаво, чи приходить кому-небудь до голови подібна думка в тих країнах, де з правами людини давно все гаразд?

11. Лінгвоцид через звуження соціальної приналежності мови

Вороги української мови, отже – і українського народу, з давніх часів стверджували, що вона низька, некультурна, оскільки цією мовою ніхто, крім неписьменних селян, не послуговується. В. Бєлінський уважав, що малоросійське наріччя – селянське і водночас твердив, що твори малоросійської літератури «незрозумілі простому народові». Елементарна логіка підказує, що саме народові й повинні були бути зрозумілі ці твори. Адже, за словами Бєлінського, вищі верстви, з яких складається «публіка, котра читає», «переросли малоросійську мову» і висловлюють почуття російською або навіть французькою. Ще в минулому столітті, стверджує М. Драгоманов, було відомо, що українська мова – «Це не мова простолюду тільки, як твердять московські невігласи, а мова цілої нації, політичне майбутнє якої іще попереду, але чиє місце на право самостійного розвитку в ряду цивілізованих народів уже завойоване й не може бути зайняте ніким іншим».

А з приводу більш віддалених часів академік М. Грушевський писав: «Український народ, як порівняти його до московського приміром, – був тоді далеко розумнійший, освіченійший, проворнійший. З України потім ціле століття находили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували. Довгий час усі вищі духовні в Московщині були з Українців, бо своїх учених там не було. Довгі часи Московщина жила українською наукою, поки своєї нарешті не розвела, працею та заходами тих же українських учених». Намагання не випустити мову з-під селянської стріхи мало далекосяжну мету – мовно розчленувати український народ, позбавити його природного зв'язку між окремими суспільними верствами. Це, на думку М. Грушевського, «прирекло б на темноту народні маси або привело б врешті-решт до існування двох мов: української для народу і великоросійської для інтелігенції».

У радянські часи серед керівництва українських більшовиків були теоретики, які вважали впровадження української мови – мови «нижчої культури села» змаганням супроти «вищої культури міста», отже, явищем реакційним. Адже в майбутньому передова російська культура поглине українську культуру разом з мовою.