Субординація та координація

Субординація - це службове підпорядкування нижчого за посадою старшому. Ці відносини вертикального типу грунтуються на правових засадах і виявляються та виражаються в юридичних актах державного управління чи усних розпорядженнях керівників та відповідних діях підлеглих їм державних службовців. Особливістю цього методу є повний

' Колпаков В Адміністративне право України' підручник. - С.190-191.

зовнішній контроль керівником управлінського підрозділу дій підпорядкованих службовців. Методу субординації переважно відповідає авторитарний стиль керівництва. Його особливостями є: жорстка підпорядкованість, схильність до прийняття одноособових рішень, надмірне втручання у повсякденну оперативну діяльність, надання частих директив. Авторитарний стиль ефективний для організацій, де необхідною умовою їх функціонування є дисципліна (наприклад, армія, міліція, спецслужби, великий бізнес), а також у несприятливих умовах (екстремальні ситуації, кризовий стані).

Субординація - переважаючий управлінський метод у державному управлінні. Його значення пояснюється тим, що на більшості ділянках суспільної праці саме субординаційні відносини мають забезпечити стабільність, ритмічність, ефективність управлінського процесу.

В управлінській практиці все більшого значення набуває метод координації, який дає можливість делегувати повноваження від керівника до виконавців і розвитку на цій основі самоврядування, саморегулювання, взаємоконтролю, взаємоінформації, взаємодопомоги. Цьому методові притаманний колегіальний (демократичний) тип керівника, що передбачає мінімальне втручання керівника у діяльність колективу, а характер його дій нагадує коригування, диспетчерування дій підлеглих. Основу відносин такого методу складає порядок, який склався в організації, а не дії керівника, з обов'язковим врахуванням соціально-психологічного клімату в колективі. До процесу вироблення управлінських рішень при такому підході залучаються підлеглі, консультанти, радники.

Цей тип управління є ефективним в організаціях, у яких зусилля службовців носять індивідуальний творчий характер. Однак він неприйнятний в умовах, коли потрібні оперативність рішень і дій, коли наростають дезінтеграційні процеси тощо.

Практично доведено, що існує прямий зв'язок між методом управління та стилем керівництва, який соціологи визначають як прояви в службовій поведінці керівника особистих якостей, зумовлених його типом нервової системи, рівнем культури певної організації.

У регулюванні управлінських відносин постійно зростаючого значення набувають норми моралі. Під мораллю розуміють правила (принципи) поведінки людей, які стосуються сфери взаємовідносин між ними, а також взаємовідносини їх із суспільством. Норми моралі, на відміну від правових норм, підтримуються авторитетом громадської думки і, як правило, їх додержання грунтується на власних переконаннях. Чим більшого значення набувають вони в управлінні, тим останнє досконаліше. Досить показовою у цьому зв'язку є роль громадської думки, яка значною мірою грунтується саме на нормах моралі. Громадська думка виявляється у специфічній формі колективного судження суспільства, соціальної групи

чи певного класу, виражаючи їх ставлення до-певних явищ і фактів, вчинків окремих людей.

Як інстумент регулювання відносин управління громадська думка цінна тим, що завжди спрямована до конкретного індивіда як члена суспільства, а тому вимагає від нього відповідальності перед суспільством і соціальною системою, в якій вона працює. Тим самим відбувається специфічний вплив на людину, який спричиняє вироблення у неї бажаних ціннісних орієнтирів.

На сучасному етапі розвитку соціальних систем є помітною тенденція до зростання ролі моралі, а також норм, розроблених громадськими організаціями і, відповідно, поступового скорочення сфери застосування правових норм. Через це виникає проблема доцільного вибору соціальних норм у кожному конкретному випадку з урахуванням ситуації та індивідуальних якостей виконавця, характеру його інтересів та сфери діяльності.