ІВАН БАГРЯНИЙ

Шановні земляки, панове (товариші) комуністи, багатьох із Вас та й більшості учасників помаранчевої революції на світі ще не було, як у 1946 році Іван Павлович Багряний, видатний український письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, удостоєний у 1992 році Державної премії України імені Тараса Шевченка за романи «Сад Гетсиманський» і «Тигролови» (посмертно), писав:... «Візьміть Малу Радянську Енциклопедію» видання 1940 року, розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР», що там написано, це документ.

А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що «Радянська» Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж поділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів?

Разом це виносить яких понад десять мільйонів. Де ж вони поділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?

Я був ще малим 10-річним хлопцем, як більшовики вдерлись у мою свідомість кривавим кошмаром, виступаючи як кати мого народу. Це було 1920 року. Я жив тоді у дідуся на селі, на пасіці. Дідусь мав 92 роки і був однорукий каліка, але трудився на пасіці, доглядаючи її. Він нагадав мені святих Зосима і Саватія, що були намальовані на образку, який висів під старою липою посеред пасіки.

Аж ось одного дня надвечір прийшли якісь озброєні люди, що говорили на чужій мові, і на моїх очах та на очах інших онуків, під наш несамовитий вереск замордували його, а з ним одного сина(мого дядька). Вони довго штрикали їх штиками і щось допитували, стріляли в лежачі закривавлені тіла з пістолів і реготали… Вони всі гидко лаялись, і під старою посеред пасіки грушею, коло ікони святих Зосима і Саватія, все було забризкане кров’ю. Кров все життя стоятиме мені в очах. Це так починалась «варфоломіївська ніч» в тім селі.

Таких ночей було багато в Україні, й я, маленький, чув, як люди говорили про них з жахом, але не бачив. А тоді побачив. В ту ніч було вимордувано в селі всіх стареньких господарів і священика, і організував ту ніч (як безліч таких ночей) більшовизм в особі представників чека та більшовицького «істреббату». Я не знав, що то було прелюдією до всього мого радянського життя і символом долі, приготованої більшовизмом для цілого мого народу.

Замучили вони мого діда за те, що він заможний український селянин (мав 40 десятин землі) й був проти «комуни», а дядька за те, що він був за часів національної визвольної боротьби – в 1917-1918 роках – вояком національної Української Народної Республіки.

За те, що боровся за свободу і незалежність українського народу.

Іван Павлович Багряний 19.09.1906 – 25.08.1963рр.

 

Другого мого дядька, що врятувався від смерті втечею, пізніше заарештували й без суду заслали на Соловки (радянське Дахау) на 10 років, потім добавили ще 10 років, і він там загинув.

Пізніше тим самим шляхом пішов і я, і вся моя родина.

Ось так вперше побачив зблизька більшовизм. Це було на світанку УРСР. Цебто України, підгорненої під Радянський режим, колонізованої червоним московським імперіалізмом. Пізніше таким кривавим і жорстоким бачив я його все життя там.

Ось через це я не хочу вертатися під більшовизм.

Я пройшов увесь тернистий шлях зі своїм народом і був живим свідком, де поділися ті мільйони. Того не можна розповісти в короткій статті докладно, але я хочу хоч стисло про те розказати... (34)

 

 

З червня 1959 року... «Іван Павлович Багряний, Голова Української Національної Ради..., перестерігав Америку та вільний світ проти всяких більшовицьких підступів…». Пересторогу висловив п. Багряний у своїх свідченнях під присягою, перед очолюваною Френсісом Волтером в Пенсільванії палатною комісією Конгресу в столиці США розсліду неамериканських діянь, відповідаючи на 25 запитань, які відносились до радянської політики.... «Зокрема широко свідчив п. Багряний про радянське фізичне і моральне народовбивство в Україні, віддаючи окрему увагу радянському теророві та переслідуванням української культури й її творців і діячів» (35).

Небіжчик Іван Павлович Багряний повернувся в Незалежну Україну зі своїми художньо-документальними творами і достойно відзначений державою за його заслужений внесок у відродження української нації посмертно.

Ми, його нащадки, повинні докладати максимум зусиль до згуртування усіх верств української громади навколо національної ідеї України.

 

Але, окрім закордонних письменників, цю жагучу тему вивчали і закарбували багато інших письменників, науковців, краєзнавців.