Типові слідчі ситуації та програми їх вирішення
Ситуаційний підхід у криміналістиці використовується для розроблення важливої у практичному розумінні проблеми слідчої ситуації. Ступінь складності розкриття злочину, проблематичність визначення обставин, що підлягають встановленню багато в чому визначаються характером слідчих ситуацій. «Слідча ситуація – зазначав В.В. Новік – сьогодні стала однією з найважливіших категорій і поряд з іншими є основою понятійного апарату сучасної криміналістики»[36]. Аналіз розвитку теорії слідчої ситуації не є головною метою нашої роботи, оскільки виходить за межі дослідження. Однак необхідно виокремити, як ми вважаємо, найбільш важливі теоретичні положення, що мають значення для нашого дослідження. Визначення слідчої ситуації дає змогу правильно обрати напрям розслідування і ті засоби, що будуть найбільш ефективними. На думку О.Н. Колесниченка та В.О.Коновалової, саме з типовими слідчими ситуаціями пов’язані методичні рекомендації про системи першочергових та інших слідчих дій. Чітка побудова таких ситуацій виконує функції навчання і вирішення завдань практичної діяльності[37].
Т.С. Волчецька у цьому контексті зазначала, що слідча ситуація – це ступінь інформаційної обізнаності про злочин, а також стан процесу розслідування на будь-який визначений момент часу й оцінка якого дозволяє слідчому прийняти найбільш доцільні у справі рішення. І.А. Возгрін розглядав слідчу ситуацію як необхідну й важливу частину теорії криміналістичної методики розслідування злочинів. При цьому він зазначав, що «... у криміналістиці відсутнє загальновизнане поняття слідчої ситуації, хоча багато авторів уже зверталися до її вивчення». Л.Я. Драпкін запропонував таке визначення слідчої ситуації: Визначаючи слідчу ситуацію, як «... сукупність умов, в яких на даний момент проходить розслідування, тобто і обстановку, в якій протікає процес доказування», Р.С. Бєлкін указував, що вона формується під впливом цілого комплексу об’єктивних і суб’єктивних факторів. Інший підхід у розумінні слідчої ситуації запропонував О.Я. Баєв, який розрізняв ситуацію розслідуваного конкретного злочину конкретним слідчим і слідчу ситуацію як категорію науки криміналістики. Останню він розглядав, головним чином, як модель інформаційного характеру типових ситуацій розслідування[38]. А.А. Боков виділяв дві слідчі ситуації, що виникали залежно від наявності інформації про особу, яка вчинила контрабанду. Перша слідча ситуація, за словами А.А. Бокова, характеризувалася наявністю даних про особу, яка вчинила контрабанду, а друга ситуація виникала у випадках, коли відсутня інформація про таку особу. Запропонована автором класифікація типових слідчих ситуацій, що виникають під час розслідування контрабанди, на нашу думку, є занадто узагальненою, та побудова на її основі програм (алгоритмів) розслідування і методичних рекомендацій щодо проведення слідчих та розшукових дій є малорезультативною. Останніми роками у теорії криміналістики дослідження були звернені не тільки до класифікації слідчих ситуацій, а й до їх типізації і навіть ситуаційного моделювання. Важливим є те, що під типовою слідчою ситуацією доцільно розуміти узагальнену, засновану на схожості криміналістичних характеристик учинення і розслідування злочинів обстановку, яка при заданих інформаційних та інших характерних для неї даних об’єктивно відображає стан, хід й умови розслідування[39]. Типізація слідчих ситуацій, як показало наше дослідження, надає можливість «формалізувати» процес розслідування злочинів і таким чином обирати напрям розслідування та оптимізувати його. У криміналістичній літературі мали місце певні спроби щодо типізації слідчих ситуацій у провадженнях про контрабанду. Так, В.М. Шевчук виокремлює три групи ситуацій залежно від обсягу та змісту даних, що стали підставою для порушення кримінального провадження, та інформації про злочинця: 1) є ознаки – достатні дані про вчинення контрабанди, відома особа, яка її вчинила; 2) є ознаки вчиненої контрабанди, але особа, яка її вчинила, невідома; 3) є ознаки контрабанди й відомості про злочинця, але останній зник з місця події[40]. У межах груп цих ситуацій автор підкреслює існування ще й конкретних ситуацій. Зокрема, до першої групи ситуацій він відносить: а) вихідні (початкові) дані – ознаки контрабанди отримано працівниками митниці при здійсненні митного контролю під час затримання злочинця з речовими доказами безпосередньо при незаконному перетині кордону; б) вихідні (початкові) дані про вчинення злочину отримано в результаті прикордонного контролю особовим складом прикордонних військ; в) інформацію про вчинення контрабанди отримано в результаті здійснення оперативно-розшукових заходів, коли кримінальну справу було порушено за матеріалами СБУ або МВС України; г) інформацію про ознаки вчинення контрабанди отримано під час розслідування інших злочинів; ґ) початкові дані про підготовлювану або вчинену контрабанду отримано із заяв, повідомлень громадян, а також інформації, що надійшла від інших правоохоронних органів. Зазначені ситуації мають певне практичне значення і мають найбільш загальний характер, оскільки не враховують вид контрабанди. Окрім цього, не можна погодитися з автором у тому, що в межах групи ситуацій він виокремлює конкретні ситуації, адже зазначені ситуації не є конкретними, вони є типовими. З аналізу цих положень ми дійшли висновку, що слідчі ситуації характеризують стан розслідування конкретного злочину на конкретний момент часу. А оскільки кожен злочин є суворо індивідуальним, то індивідуальними є і слідча ситуація, що складається у процесі його розслідування. Причому кожна ситуація служить вихідним положенням для розроблення слідчим програми подальших дій, а облік і правильна оцінка слідчих ситуацій, як показало наше дослідження, при розслідуванні дають змогу визначити оптимальну послідовність слідчих дій та оперативно-розшукових заходів, а також порядок їх здійснення.
2.2. Організація і планування розслідування
Організація розслідування є достатньо складним поняттям. В літературних джерелах мали місце різні підходи щодо концептуальних підходів до організації розслідування. На сучасному етапі теоретичним засадам планування та організації розслідування злочинів були присвячені й дисертаційні дослідження. Деякі вчені розглядають організацію розслідування поряд з її плануванням, фактично як загальне та окреме. Так, М.П. Яблоков розглядає «планово-організаційне забезпечення криміналістичної діяльності». Він пише, що планування та організація нерозривно пов’язані з діяльністю щодо оптимізації процесу розслідування, слугує її завданням, що робить їх вельми близькими поняттями. Однак предмети їх інтересу не в усьому збігаються. Планування є основним методом організації розслідування, націлено на побудову самої моделі-схеми розслідування, яке розпочалося або продовжується, аж до його закінчення. Організація ж розслідування спрямована на забезпечення найбільш раціональної реалізації розробленого слідчим плану розслідування. Такий підхід викликає певні заперечення. Незрозуміло чим викликана доцільність використання терміну «планово-організаційний», оскільки виходить, що створено певний симбіоз. Навпаки існує необхідність розмежовування організації розслідування та планування. Наведені аргументи не надають чіткого уявлення про зміст цих категорій. Більш того, необхідно заперечити й проти використання такого терміну, як «криміналістична діяльність». Виникають питання про суб’єкта такої діяльності. Більш справедливим є вживання терміну – слідча діяльність, судова діяльність чи прокурорська діяльність. Існує думка, що планування розслідування злочинів є її програмою організації, що становить творчу розумову діяльність з визначення шляхів і засобів розслідування, обставин, які підлягають встановленню, а також з визначення системи і тактики слідчих дій та оперативно-розшукових заходів для найбільш ефективного досягання цілей розслідування. Такий підхід демонструє взаємозв’язок планування та організації розслідування злочинів. Але цей підхід фактично встановлює знак рівності поміж плануванням та організацією розслідування. Викликає заперечення й те, що автор виносить на один щабель творчу розумову діяльність і програму організації розслідування. Інші вчені-криміналісти розглядають організацію розслідування як більш широке поняття аніж його планування. В.О. Коновалова зазначає, що до числа принципів організації слідчої діяльності можуть бути віднесені: планування розслідування; поєднання оперативно-розшукових і слідчих дій; використання науково-технічних засобів; економію процесуальних засобів; комунікативність стосунків; специфіку вирішення розумових завдань[41]. Заслуговують на увагу позиції тих вчених, які розглядають певні рівні організації розслідування та визначають її можливі прояви (напрямки). Р.С. Бєлкін пише, що для правильного визначення поняття організації розслідування злочинів слід чітко розрізняти рівні цієї діяльності. На його думку існує чотири рівні: 1) вищий рівень – специфічна форма діяльності всіх компетентних органів; 2) рівень організації розслідування, де розслідування виступає як основна функція слідчого апарату одного відомства; 3) рівень криміналістичної методики; 4) рівень організації розслідування – це організація проведення окремої слідчої дії або організаційно-технічного заходу в межах конкретного акту розслідування (тактичний рівень організації розслідування)[42]. У деяких літературних джерелах визначається зміст організації розслідування. Зокрема, І.Ф. Пантєлєєв вказує, що організувати розслідування означає: завчасно розробити узгоджений план заходів місцевих правоохоронних органів (слідчого апарату і оперативно-розшукових підрозділів МВС, прокуратури та ін.); за справами, які порушуються після успішно проведених оперативно-розшукових заходів, розробити за участю оперативного працівника і слідчого план реалізації матеріалів, одержаних в результаті цих заходів; налагодити належну взаємодію в процесі розслідування між слідчим, оперативними співробітниками, спеціалістами та представниками громадськості; забезпечити кваліфіковане керівництво слідчою групою, створеною для роботи по кримінальній справі; проводити регулярні оперативні наради слідчої групи, на яких обговорюють результати і чергові завдання розслідування; налагодити систематичний обмін інформацією та звітністю про результати роботи слідчої групи і кожного слідчого; спланувати роботу слідчого з урахуванням усіх кримінальних справ, що одночасно знаходяться у нього в провадженні, скласти календарний план його роботи; забезпечити технічну озброєність і необхідні умови роботи слідчого; забезпечити своєчасну розробку і чітке виконання планів розслідування, а також використання всіх допоміжних засобів планування; здійснити інші організаційні заходи, необхідні для успішного розкриття злочину. В.І. Коміссаров встановлює таку структуру організації конкретного акту розслідування: одержання вихідної інформації, її перевірка і вирішення питання про порушення кримінальної справи; з’ясування цілей розслідування, предмета і меж доказування; висунення версій відповідного рівня; планування заходів та засобів їх перевірки; створення оптимальних умов для ефективної реалізації слідчих та інших дій; мобілізація учасників розслідування для якісного виконання ними своїх функцій; координація їх дій; організація провадження слідчих дій, тактичних комбінацій та операцій; заходи щодо узгодження взаємодії з органом дізнання та іншими органами, які приймають участь в розслідуванні злочинів; систематичний контроль за змістом, своєчасністю і ефективністю дій всіх учасників розслідування; організація і проведення завершального етапу розслідування[43]. Інші вчені-криміналісти називають схожі елементи організації розслідування: розробка плану заходів місцевих правоохоронних органів; налагодження взаємодії у процесі розслідування; створення та здійснення роботи слідчо-оперативних груп чи слідчих бригад; проведення оперативних нарад слідчо-оперативної групи; обмін інформацією між слідчим та оперативно-розшуковими працівниками; використання допомоги спеціалістів (обізнаних осіб); забезпечення належних умов праці слідчого тощо.
|
