Білет 211. Церковна та культурно-просвітницька діяльність П.Могили. Церковний, політичний, культурно-освітній діяч України, Петро Симеонович Могила народився в Молдавії. Його батько, Симеон, був спочатку господарем Валахії (1601—1607), згодом Молдавії (1607—1609). Стосовно дати його народження, то майже в усіх довідкових виданнях зазначається 21 грудня 1596 р. Освіту П. Могила здобув у Львівській братській школі, по закінченні якої слухав лекції в ряді західноєвропейських університетів (Польщі, Франції), навчався чи працював у відомому коледжі Ля Флеш в Анжу, де виховувався в той час і молодий Р. Декарт. Офіцером польської армії брав участь у битвах під Цицорою та Хотином, а в 1625 р. залишив світське життя і постригся в ченці. Через два роки П. Могилу було обрано архімандритом Києво-Печерської Лаври. На цій посаді він добивається у польського короля легального становища в Україні православної церкви поряд з уніатською, передачі їй уніатами Софійського собору, Видубецького монастиря, інших культових православних споруд. Обіймаючи високу церковну посаду, П. Могила не замикався в межах суто конфесійних, розуміючи церкву як один із засобів політичної та ідеологічної боротьби українського народу за своє визволення. Благословивши Б. Хмельницького, своєю діяльністю він давав простір для розвитку національно-визвольного руху в Україні, водночас використовував усі можливості і зв'язки в Речі Посполитій для поліпшення долі українського народу. З іменем П. Могили пов'язане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала захід, а й могла конкурувати з ним. Крім Київського колегіуму в 1636 р. він організував колегію в Кремінці, слов'яно-греко-латинську академію в Ясах (1640). Дбав про розвиток Києво-Печерської Лаврської друкарні, одним з перших почав видавати книги українською мовою, надаючи їй міжнародного значення. Гостро критикував православне духівництво, представники якого надавали переваги світським втіхам, прагнув позбавити його від цих вад і тим самим піднести моральний авторитет церкви. Саме завдяки турботам П. Могили освітній рівень українського духівництва того часу був на голову вищим за російський, і не випадково, що пізніше саме на представників українського духівництва спирався Петро І у реформі культури і освіти.
2. Українська культура на зламі 19-20 століття. У 1834 р. був відкритий Київський університет, першим ректором якого став відомий український вчений - М.Максимович. Він заохочував і особисто брав участь у збиранні українського фольклору, вивченні пам'яток старовини. У 1865 р. відкрився університет у Одесі, у 1898 р. - Київський політехнічний інститут, 1899 - Катеринославське вище гірниче училище (нині Національна гірозвитку, особливо з появ ою рничарамках загальнодержавної російської політики.освіті народної масзумовлюється тим, в умовах розбудосуверенної Української де створена Тивідродження національноїкультуособлиоб'єктивне висвіосновних штрихів нашої культури, визначення її місця в колі слов'янських народів.а течія отримала назву "москвофільства”."Москвофілам” у національному культурному русі протистояли "народовці” - однодумці і продовжувачі справи громад. Їх журнал "Правда” з 1867 р. починає відігравати роль загальноукраїнського видання. З 1868 р. свою історію веде товариство "Просвiта”, що займалося виданням книг, журналів українською мовою. Багато відомих діячів української культури переїжджають зі Східної України в Західну. У Львівському університеті активно працює М.Грушевський. Часто буває тут П.Куліш. З Женеви підтримує зв'язок М.Драгоманов. З'являються свої лідери, передусім І.Франко. У 1873 р. у Львові засновується згадане вище "Літературне товариство ім.Шевченка”, перетворене в 1892 р. в наукове. У 90-і роки воно видає солідне періодичне видання - "Лiтературно-науковий вiсник”, що друкував авторів і розповсюджувався і на Заході, і на Сході України. Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських шкіл. Протягом 1917—1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української мови, літератури та історії було обов'язковим у всіх середніх школах і гімназіях.Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при гетьмані П. Скоропадському. У сфері культури активно тоді працювали такі визначні особистості, як Микола Василенко, В. Науменко, В. Вернадський, І. Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський, А. Кримський, Д. Граве, М. Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський.Йшов процес українізації народної освіти, створення української національної школи, який започаткувала Центральна Рада.За часів владування П. Скоропадського була створена мережа національної вищої школи. При міністерстві народної освіти під керівництвом академіка В. Вернадського виникла комісія у справі вищих шкіл та наукових інституцій.Услід за відкриттям Київського і Кам'янець-Подільського державних українських університетів на черзі стояло заснування таких же університетів у Харкові, Катеринославі та Одесі. Готувалося відкриття університету в Полтаві.На час гетьманату припадає створення Української Академії наук.Видатний вклад у справу створення Академії вніс академік В. І. Вернадський (1863—1945).Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані також національний архів України, національна галерея мистецтв, український історичний музей.У 1918 р. Панас Саксаганський організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр ім. М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь.
|
