ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ ЯК ВИРАЖАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ХУДОЖНЬО-ПРОЗОВОЇ МОВИЗовнішній вигляд: Малина добре видушують і додають цукор. Цукор добре розчинити у власному соці малини. Смак і запах: Солодкий смак, запах малини. Консистенція: Однорідна.
РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ВИВЧЕННЯ ФРАЗЕОЛОГІЗМІВ ЯК ВИРАЖАЛЬНИХ ЗАСОБІВ ХУДОЖНЬО-ПРОЗОВОЇ МОВИ Фразеологія виступає одним із важливих джерел пізнання минулого нашого народу, адже кожна історична доба творила свої стійкі словосполуки, кожна видатна подія знаходила своє відображення у фразеології народу. Фразеологічний склад кожної мови – фрагмент концептуальної картини світу, у якій представлені риси національного менталітету, характер соціального, політичного, історичного розвитку народу. Фразеологія як лінгвістична дисципліна виникла лише на початку ХХ століття. Її зародження пов’язують насамперед із мовознавчими працями Ш. Баллі та В. Виноградова. Важливі аспекти фразеології як лінгвістичної дисципліни загалом й української зокрема були об’єктом уваги видатного мовознавця О. Потебні. На сучасному етапі фразеологія – багатоаспектна галузь мовознаства, яка має значні досягнення в таких напрямах: 1) семантика фразеологічних одиниць (Л. Авксентьєв, М. Алефіренко, Н. Бабич, Я. Баран, Л. Булаховський, О. Селіванова); 2) фразеологічна символіка в лігнвокультурологічному (О. Левченко) та когнітивному (О. Селіванова) аспектах; 3) історія, етимологія і становлення фразеологізмів (М. Демський, Л. Коломієць, Ф. Медведєв, Л. Скрипник, В. Ужченко); 4) діалектна фразеологія (Н. Бабич, Д. Гринчишин, М. Доленко, В. Лавер, М. Олійник, Г. Ступінська); 5) фразеологічна стилістика (Л. Авксентьєв, І. Білодід, А.Супрун, І. Чередниченко); 6) дослідження фразеологічних одиниць як перекладознавчої категорії в системі внутрішньотекстових зв’язків (Р. Зорівчак, В. Калашник, А. Кунін, Н. Щербань); 7) компаративне вивчення української фразеології (О. Забуранна, О. Левченко, О. Суховій, З. Унук, Н. Щербакова). Проблемам функціонування фразеологічних одиниць в авторських текстах присвячено роботи Л. Авксентьєва, М. Алефіренка, В. Білоноженко, В. Вакурова, Г. Гнатюк, С. Горожанової, В. Калашника, В. Ковальова, М. Коломійця, Л. Петленко, Ю. Прадіда, Л. Скрипник, В. Ужченка, М. Цегельської, Т. Цимбалюк, В. Чабаненка та ін. Однак в українському мовознавстві недостатньо праць, які спеціально висвітлювали б фразеологію мови окремих письменників. Фразеологічний масив художніх текстів експліковано в наукових роботах Л. Авксентьєва, Н. Бабич, І. Білодіда, В. Білоноженко, М. Богдан, Л. Добржанської, С. Ганжі, І. Гнатюк, Л. Скрипник, Н. Сологуб, В. Ужченка, В. Чабаненка, М. Коломійця, Ю. Прадіда, С. Бибик, А. Супрун, Л. Щербачук, Ю. Кохана, В. Папіш та ін. Лінгвісти переважно зосереджують увагу на структурно-семантичних, функціонально-стилістичних, фразеотворчих, зіставних аспектах дослідження фраземіки художніх творів Т. Шевченка, М. Коцюбинського, М. Стельмаха, Остапа Вишні, О. Довженка, М. Рильського, О. Гончара, П. Загребельного, І. Чендея та ін. Дослідницький інтерес до вивчення фразеологізмів у художніх творах митців слова свідчить, що фразеологія як матеріал для вдосконалення культури береже кращі зразки індивідуально-авторської письменницької майстерності. Вивчення фразеологічної системи української мови на рівні творів художньої літератури дає змогу з’ясувати активні процеси в різних функціональних умовах, простежити стилістичний потенціал оказіональних трансформацій фразеологічних одиниць, осмислити глибинні взаємозв’язки їхньої семантики і прагматики [26, с. 216]. Як знаки вторинної номінації фразеологізми мають достатньо суперечливу природу, сутність якої ще й сьогодні до кінця не з’ясована. Мовознавці одностайні в тому, що фразеологічне значення, яке має складну структуру, полягає у «вторинному відтворенні мовної картини світу, збагаченому досвідом інтелектуально-емоційного освоєння носіями мови відповідного «шматочка дійсності шляхом переосмислення вже існуючих мовних знаків» [4, с. 20]. Основну увагу приділяємо вивченню наукових джерел 60-90 років ХХ ст., тому що в цей період якраз і сформувалися основні напрями дослідження фразеологічних одиниць. У зазначений період мовознавці наголошують на потребі синтезу методів аналізу фразеологізмів, зокрема у лінгвістиці народжується якісно новий напрямок вивчення фразеологічних одиниць – антропоцентричний, що застосовують при тлумаченні мовних явищ як продукту людської діяльності, призначеного для потреб людини посередника спілкування, засобу зберігання її досвіду, культури [17, с. 7]. Акцентуємо увагу на колі дискусійних проблем щодо категоріальних ознак фразеологічних одиниць (цілісне значення, відносна стабільність компонентного складу, валентність, відтворюваність і стійкість, ідіоматичність, емоційно-експресивна характеристика фразеологічної семантики, компаративність, тотожність, відмінність зі словом) та їх класифікації. На підставі аналізу поглядів мовознавців на фразеологізм та на основі дослідження цього мовного явища у романі У. Самчука «Волинь» інтерпретуємо фразеологічні одиниці як нарізно оформлений, але семантично цілісний і синтаксично неподільний мовний знак, що своїм виникненням і функціонуванням зобов’язаний фраземотворчій взаємодії одиниць усіх рівнів мови. Фразеологізм є діалектично суперечливою єдністю змісту і форми, раціонального, емоційного й образного, експліцитного й імпліцитного (Л. Мельник), тому в роботі виходимо з вузького розуміння фразеології. Підкреслимо, що фразеологічні одиниці виконують не стільки номінативну функцію, скільки експресивно-оцінну, прагматичну, когнітивну, коли вербалізують елементи матеріальної і духовної культури [17, с. 7]. Фразеологічний рівень художнього твору є акумулятивним центром, який здійснює зв'язок мовних явищ з культурою певного етносоціуму; є джерелом і носієм країнознавчої, етнокультурної інформації. У лінгвістиці виокремлено закономірності знакової переінтерпретації фразеологічних одиниць української мови у мережі культурних кодів етносвідомості (соматичного, біоморфного, просторового, предметного, духовного тощо). Отже, сутність викладеного теоретичного матеріалу дає змогу інтерпретувати фразеологічні одиниці як складнокомпоновану мовну і мовленнєву сутність, що відтворює відношення мовного знака до дійсності, особистості тощо; тому її аналіз вимагає функціонально-семантичного й когнітивного підходу.
|
