Основні напрямки суспільної опікиСаме в цей період формуються державні підходи до проблем Інвалідності, материнства й дитинства, а також соціальної патології: професійного жебрацтва, алкоголізму, проституції, дитячої бездоглядності. Інвалідність. Спочатку державна участь у розв'язанні проблем, пов'язаних з інвалідністю учасників імперських воєн, полягала в організації для них притулків. Допомога надавалася переважно матеріальна або Індивідуально -медична, коли спеціальним розпорядженням для знатних людей призначався спеціально виділений лікар. Але створення Петром І величезної на той час регулярної армії і ведення ним безперервних загарбницьких воєн* (до них масово і першочергово залучалося українське козацтво) різко збільшило кількість інвалідів, у тому числі і з важкими формами інвалідності, та вимагало нових форм допомоги їм. Рішення було знайдено типове для царя-реформатора - використовувати монастирі для опікування офіцерами та солдатами, що не мали власної домівки, постригти їх у ченці (Указ 1722 р.). Для того, щоб закріпити за військовими-інвалідами вакансії ченців, цар заборонив спеціальним указом (1723 р.) постригати у ченці чоловіків інших станів. Хлібне та грошове забезпечення здійснювалося теж з монастирських доходів, диференційовано, залежно від чину вояка (наприклад, полковнику 1712 р. виплачували 892,73 крб./рік, а рядовому -20,38). Катерина II звільнила монастирі від утримання воєнних інвалідів, але з церковних і монастирських доходів вилучає 125 тис. крб. на утримання інвалідів війни, їхніх жінок і дітей, заснувала інвалідні будинки в Москві та Санкт-Петербурзі.
* Підраховано, що за 36 років правління Петра І Росія мала лише 14 мирних місяців. Мережу цих будинків було розширено за правління Олександра І. У 1814 р. були утворені Патріотичне товариство, одним із завдань якого була опіка хворих та поранених вояків, і спеціальний Комітет, котрий займався опікою поранених генералів, офіцерів та їхніх родин. Якщо вони були спроможні нести цивільну службу, їм надавалися більш-менш високі посади на державній службі (поліцмейстерів, городничих, справників тощо). Призначені на посаду не позбавлялися пенсії. Покаліченим штаб-офіцерам і обер-офіцерам дозволялося видавати безкоштовно ліки в аптеках. Нижнім чинам "до скону" виплачувався оклад, який вони отримували в своїх полках (у мирний час). Отже, держава шукає нові форми допомоги та підтримки на основі законодавчої регламентації, а не за рахунок руйнування монастирської системи опіки (як це робив Петро І). У цей же час робляться спроби використовувати працю опікуваних воєнних інвалідів - шляхом створення інвалідних рот (1796 р.). У них зберігався військовий регламент, а інвалідів використовували на посильних для них роботах. Проте ефективність "військових трудових формувань" такого типу не підтвердилася і 1823 р. їх розформували. Зміни стосувалися опікування не лише воєнних інвалідів. Ще за правління Петра І організуються перші будинки для душевнохворих. У період правління Катерини II вони вже стали обов'язковим елементом системи опіки в губерніях (тим самим відбувається руйнація найдавнішого православного інституту юродивих). На початку XIX ст. покладено початок опікуванню сліпими та глухонімими. У 1806 р. Олександр І запросив до Санкт-Петербурга французького вченого, автора методики навчання сліпих В. Гаюі, який заснував тут цього ж року перший заклад для сліпих. У 1846 р. в Москві була відкрита перша богадільня для незрячих жінок. Опікуватися глухонімими теж почали з 1806 р. (раніше з ініціативи групи доброчинців робота провадилася приватно). Тільки наприкінці XIX ст. ця діяльність набуває системності і оформлюється у певний напрямок суспільної опіки. Цілеспрямована діяльність на захист і підтримку дітей почалася за Петра І. Він видає серію указів стосовно дитино вбивства незаконнонароджених. Укази 1712 р. та 1715 р. були спрямовані нате, щоб захистити дитину І дати їй не лише право на життя, а й на прожиток (рос. "пропитание") і виховання. Останній указ передбачав певні засоби фінансування не тільки на дитину, а Й на її вихователя: "приставленным на год денег по три рубли да хлеба по полуосьмине на месяц, а младенцам на день по три деньги". Активізація опіки дітей намітилася за правління Катерини II. До питання інфантициду в російському законодавстві знову повертаються у XIX ст. (зводи законів 1813 р. і 1845 р.). Тепер винуватці у вчиненому вже не підлягають смертній карі, а присуджуються лише до різних термінів каторжних робіт. Соціального контролю і суспільної опіки вимагали проблеми такої соціальної хвороби, як проституція. У 20-і роки XVIII ст. з'являються перші будинки розпусти у Петербурзі. Окрім того, існували зводницькі квартири, процвітала індивідуальна проституція. Як наслідок, з'являється величезна кількість байстрят, зростає рівень дитино вбивств, масовою хворобою стає сифіліс. Перші кроки щодо контролю за цим явищем зроблено, як не дивно (враховуючи її моральне обличчя), за правління Катерини II. Домовласникам заборонено віддавати приміщення під "промисел розпусти", порушників штрафували і саджали до гамівних будинків. Прийнято рішення: хворих на венеричні хвороби лікувати безкоштовно. Під час правління Павла І і Олександра І повії піддавалися жорстоким гонінням, їх висилали до Іркутська, на фабрики. Так поступово складалися нові інститути, форми допомоги та підтримки нужденних. Росія прагне перейняти європейський досвід побудови системи опіки різних категорій знедолених, формування нових інститутів опіки здійснюється за рахунок руйнування колишніх парафіяльної і монастирської систем допомоги.
|
*Масонство - релігійно-етичний рух. Виник у XVIII ст. серед аристократії і буржуазії.
