Методологічною основою науки про політику, що сформувалася на Заході, є позитивізм. Ще в XIX ст. в соціально-політичній думці провідний напрямок, програмні методологічні і світоглядні рекомендації обґрунтовувались з позицій позитивізму, сформульованих Сен-Сімо-ном, та основних концепцій, що сформульовані в працях Іммануїла Канта, Джона Мілля, Герберта Спенсера, Карла Маркса та ін. Філософська і загальносоціологічна доктрина позитивізму сформульована в противагу спекулятивному, зокрема, соціально-філософському теоретизуванню. Головне прагнення позитивізму - відмова від умоглядних міркувань про суспільство, створення позитивної соціальної теорії, що мала стати такою ж доказовою та загальнозначимою, як природно-наукові теорії. Позитивізм ставив метою пізнати суть політичних явищ і процесів і обмежується описом їх здійснення та. динаміки. Пояснення розвитку і зміни політичних систем, взаємодії об'єктивного і суб'єктивного, кінець-кінцем основи, на якій воно виникає, його збуджуючих мотивів, рушійних сил - невід'ємна складова теорії політики. Тому-то неопозитивізм виходить з визначення підкорення соціальних явищ, спільних закономірностях для всієї дійсності. Визначається необхідність точних, об'єктивних методів досліджень явищ, політичних процесів. Неопозитивізм заперечує ціннісний підхід до вивчення соціальних явищ - політики, підкреслює специфічність теорії знань і її визначеної ролі в науці про політику. Окремі течії постпо-зитивізму в тій чи іншій мірі заперечують деякі ідеї історичного матеріалізму. Але є в науці про політику і концепції, що повністю опираються на історичний матеріалізм як методологію.
Дуже велику роль у політологічних дослідженнях відіграє біхевіоризм, згідно з яким явища політичного життя виводяться з природних властивостей людей. Їхнє прагнення до влади є домінуючою рисою психіки і свідомості, вирішальним фактором політичної активності. Виходячи з цього, розглядаються процеси політичної соціалізації особи, електоральна поведінка і деякі інші актуальні проблеми політології. Широко використовується порівняльний метод. Він зумовлений необхідністю спостереження політичних явищ і процесів у природному стані. Цей метод передбачає зіставлення об’єктів, що мають риси схожості. Його використання дає змогу з’ясувати ідентичне і специфічне в політичному житті.
Порівняльний метод передбачає певні підходи до політичного буття. Так, інституційний підхід полягає у виборі для аналізу аналогічних інститутів, а також виявленні нормативного стану предмета вивчення і зумовлених цим рис схожості або відмінності. Функціональний підхід наголошує на практичній діяльності, тобто йдеться про виявлення інтересу й імпульсу діяльності суб’єктів політичного життя, що істотно різняться. Одним із найбільш поширених у політології є метод прийняття рішень. Він робить можливим цілісне бачення політичних явищ, вимагає аналізу їх динаміки і, що дуже важливо, пояснює, чому політичні діяння відбуваються саме так, а не інакше. На основі цього методу синтезуються інші методи. Разом з цим він дає змогу найбільш повно виявити специфіку політології в загальній системі суспільствознавчих наук. Реалізація методу прийняття рішень має кілька стадій і досягає поставленої мети, спираючись на такі поняття, як центр прийняття рішень (суб’єкт політики), процес прийняття рішень (діяльність по їх виробленню), саме політичне рішення (вибір способів політичних дій як кінцевий результат процесу прийняття політичних рішень) і, нарешті, реалізація, тобто здійснення політичних рішень із використанням відповідних засобів.
Основна мета науки про політику - осягнення істини, дослідження проблем і суперечностей реальної практики політики, систематизація і аналіз подій, явищ, політичного життя суспільства, виявлення тенденції розвитку політичних явищ. Курс науки про політику покликаний дати уявлення про політичну сферу суспільства, про закономірності її розвитку, а також систему знань про сучасні політичні інститути, їх будову і функціонування, про права, свободи і обов'язки громадян, про особу, її участь у політичному житті демократичного суспільства. Одна з основних проблем, що стоять перед наукою про політику в Україні, полягає в тому, щоб зберегти демократичні інститути які недавно виникли і створити умови для дальшого розвитку. В ситуації, коли тендітні інститути демократії піддаються нападкам, з одного боку, прихильників дисципліни і порядку, а з другого - натиску стихії роками нереалізованих інтересів різних верств і спільностей населення, вивчення умов політичної стабільності демократичного суспільства набирає колосальне практичне значення. Наука про політику не тільки виявляє соціальні механізми, аналізує умови їх зміцнення і розвитку, але й дає інформацію, необхідну для конструювання нових механізмів інтеграції, формує прогнози для владних структур.
