Попередні зауваження.

Звернення до міфічного шару української культури останнім часом стає чи не найпопулярнішим напрямком гуманітарних студій, що об’єднує українських та зарубіжних дослідників, які намагаються відтворити типові риси й специфіку духовного образу нинішньої України. Нещодавно колектив науковців Національного університету «Києво-Могилянська Академія» завершив дослідження теми «Історична міфологія в сучасній українській культурі», яку ми здійснювали у співдружності із вченими університету Женеви (1).

Такий акцент в актуальних українознавчих дослідженнях не випадковий. Він обумовлений як специфічним місцем, що його посідає проблема міфу в гуманітарних дослідженнях європейських вчених 20-го століття, так і специфікою тих процесів, що відбуваються наприкінці нинішнього тисячоліття в духовному житті як України, так і Європи в цілому.

Міф, міфологічна свідомість, безумовно, належить до найпріоритетних тем в дослідженнях філософських антропологів, культурологів, літературознавців та фахівців з релігієзнавства, представників гуманістики в найширшому розумінні цього слова. Щоправда, як не рідко трапляється, зростання кількості теорій міфу не так полегшує, як ускладнює розуміння цього феномену людського буття та свідомості. Автор виданого у США дослідження, присвяченого аналізу теорій міфу лише у чотирьох видатних міфологів (Е. Касірера, К. Леві-Строса, М. Еліаде та Б. Маліновського) Іван Стренські змушений був констатувати таку відмінність концепцій міфу кожного з них, коли хіба що єдиним спільним в цих теоріях є саме слово «міф», яке, втрачаючи будь-які ознаки конкретності, перетворюється, як вважає дослідник, на фантом типу верблюда, якого ми побачили в хмарині (2, p.1). Можна не в усьому поділяти полемічний радикалізм такого висновку, але зважати на нього необхідно. Й тому, починаючи вести мову про міф, слід, бодай побіжно, домовитись, в якому сенсі цей термін вживатиметься далі.

Під міфом ми розуміємо продукт специфічного духовно-практичного освоєння світу людиною, що передбачає синкретичне уявлення про реальність, спрямоване на розгадку «останніх» підстав людського буття. Міф не є знання істини, не передбачає він і віру в неї. Міф – це продукт буття в істині, де, як зазначав ще Ф. Шеллінг, ідеальне ототожнюється з реальним. Міфологеми, що їх створено міфічною свідомістю, вирізняються не так темою («про що йдеться?»), як способом мовлення. В міфічному тексті метафора виступає не стільки «згорнутим порівнянням» (Аристотель), скільки засобом уособлення. Тут певна ознака не переноситься на суб’єкт, а суб’єкт уособлює ознаку. Міфологічний світ є монолінгвістичним. Суть міфологічної номінації полягає не в співставленні імені та денотату, а в їх ототожненні (3, с. 434).

Міф сакралізує простір і час. Він, власне, заперечує час, являючи собою, за влучним висловом К. Леві-Строса, «машину для знищення часу», адже міфологічна свідомість прямо поєднує «золотий вік» першопочатку з часом теперішнім та майбутнім. Міф утворює підвалини того стрижня, що єднає різноманіття витворів людського духу. Як зазначає С. Кримський, «ще з часів Гегеля утвердилась думка, що розвиток відбувається за спіраллю. Але ж у центрі цієї спіралі немає дірки. Розвиток завжди накручується навколо наскрізних, фундаментальних структур, цінностей, тем. В культурі, наприклад, наскрізною є тріада Істина – Добро – Краса. В кожну епоху історія може виявляти різні змісти цих цінностей, але тематично вони не сходять з арени культурних процесів» (4, с. 5).

Власне, наведена цитата дає змогу зрозуміти актуальність аналізу процесу міфотворчості на теперішньому етапі культурного розвитку України. Зміни, пов’язані з перевлаштуванням культури з огляду на нові реалії сучасного українського буття, зумовили появу як одного з типових явища «хаосу міфів», що утворює чи не визначальну ознаку нинішнього українського духовного життя.

Міф «світлого комуністичного майбуття», навколо якого впродовж чи не семи останніх десятиліть точилась боротьба між його прихильниками та противниками, втратив свого стрижньового значення. На часі стоїть питання про радикальне перевлаштування міфологічних засад, які, визначаючи процеси розвитку самосвідомості українського народу, єднають національну культуру. Такий стан актуалізує численні міфологеми, що їх було нагромаджено впродовж століть в історичній пам’яті народу. Кожна з них прагне ствердити себе як об’єднуючий, стрижньовий міф нації. Цей перехідний стан культури стимулює в сфері міфологічної свідомості агресивне прагнення до виходу за межі власної компетенції, породжує «міф про міф», який абсолютизує роль міфу як самодостатньої підстави сучасної культури (5, сс.76-83).

Між іншим, відзначимо, що це явище (попри всі особливості його прояву в Україні, зумовлені специфікою її нинішнього стану) наприкінці 20-го століття набирає глобального характеру. Безпрецедентний вибух соціальної енергії та волі до змін, що його демонструє майже кінематографічна зміна умов науково-технічного, економічного, соціально-політичного й духовного життя сучасної людини, дозволяють стверджувати, що криза національної самосвідомості й пов’язані з нею зміни, які відбуваються в міфологічному шарі культури, набирає загального характеру. Пошлюсь хоча б на свідчення представника однієї із найбільш стабільних та «спокійних» країн Європи – Швейцарії. Професор Женевського університету Андре Теслер констатує, що «криза швейцарської ідентичності, свідками якої ми є, зумовила те, що великі міфи – фундатори Швейцарії… були значною мірою піддані сумніву» (6, с. 186).

Чільне місце в колі міфологем нашого часу посідає міф Європи. Зроджений в лоні давньогрецької міфології, він на початку третього тисячоліття нашої ери зазнає певних трансформацій у відповідності до реалій сучасного українського та європейського контексту, зберігаючи, тим не менш, архетипові ознаки, на ґрунті яких в давнину склався цей міф. За легендою, красуня Європа була донькою фінікійського царя Агенора, яку Зевс викрав та заховав далеко на Заході, на таємничому острові Кріт, де вона згодом започаткувала династію Міноенсів. Сини Зевса та Європи Мінос й Радомант вславилися могутністю, справедливістю та мудрістю, а після смерті вони вершили правосуддя в Аїді. По викраденню Європи її батько послав п’ятьох своїх синів шукати їхню сестру, кожен з яких відплив у різні сторони світу. Впродовж пошуків вони відкривали береги континенту від Іспанії до Кавказу, заснували Карфаген й Фіви, але бажаній зустрічі та поверненню на далекий Схід улюбленої сестри так і не судилось відбутись. З тієї пори й донині міф Європи символізує одвічну мрію про світле майбуття, стимулюючи пошук «втраченого Раю», «Землі обітованої» через ствердження родинної єдності братів й синів жаданої Європи. Огляд модифікації цієї міфологеми в сучасній культурі України й складатиме предмет подальшого розгляду.

Погляд України на Європу суттєвою мірою визначається особливістю погляду Європи на Україну та на саму себе. В цьому сенсі міф Європи в українській культурі являє собою своєрідне відображення погляду на Європу міфологічної свідомості Заходу. Таке бачення історично мінялось, через що сучасна полісемантичність міфу Європи в українській культурі несе на собі відображення багатоманіття таких інтерпретацій. Тож, перш за все, слід бодай побіжно, з’ясувати особливості смислового наповнення міфу Європи в історії західноєвропейської культури.