Соціальна політика. Формування середнього класу – необхідна умова соціального розвитку України.

Головними чинниками, що нині визначають розвиток соціальної сфери, є насамперед соціальне становище людини в суспільстві, котре визначається рівнем соціальної свободи особистості та можливості її самореалізації, наявність та ефективність її соціальної захищеності, характер взаємозв’язку особистих, групових та суспільних інтересів, зрілість життєвих потреб і можливість їх задоволення тощо.

Не менш важливими параметрами соціальної сфери є існуючі у суспільстві умови праці, побуту, дозвілля, охорони здоров’я, ступінь їх відповідності стандартам сучасного життя; стан і динаміка соціальної структури, відносин між класами, соціальними верствами, іншими спільнотами, відносини людини й суспільства з навколишнім середовищем і т.п.

В політології соціальна політика розглядається як особливий напрямок діяльності суб’єктів соціально-політичного життя, спрямований на забезпечення сприятливих умов і засобів існування індивідів, на реалізацію життєво важливих соціальних потреб та інтересів людей і соціальних спільнот. Соціальна політика — це діяльність владних структур, інших суб’єктів соціально-політичного життя, що знаходить свій вияв в управлінні соціальним розвитком суспільства, у здійсненні заходів для задоволення матеріальних і духовних потреб його членів та в регулюванні процесів соціальної диференціації суспільства. Основною метою соціальної політики є досягнення в суспільстві рівноваги, стабільності, цілісності й динамізму.

Соціальне життя — це насамперед діяльність людей, що входять у соціальні спільності (класи, соціальні верстви та групи тощо). Становище й роль соціальних спільностей суттєво різняться між собою, а їх сукупність становить соціальну структуру суспільства, тобто сукупність взаємо­зв’язаних і взаємодіючих соціальних спільностей і відносин між ними. Деякі дослідники уявляють її як сукупність таких страт або верств: вища політична еліта, середні верстви правлячого апарату, його низові працівники; промисловці та підприємці; провідні господарські керівники об’єднань; господарські керівники середнього рівня; низові керівники (до майстрів і бригадирів); спеціалісти різноманітних профілів, робітники різної кваліфікації і соціального статусу; члени колгоспів, кооператори, фермери; пенсіонери та інваліди; сезонні робітники, декласовані та кримінальні елементи тощо.

Всі згодні з тим, що саме середній клас — передумова й чинник як соціально-політичної та економічної стабільності суспільства, так і його громадянської, соціально-політичної активності. Тому немає в країні партії, яка не вважає своєю соціальною базою середній клас. Немає жодної більш-менш знаної державної особи, котра не засвідчила б публічно свою відданість ідеалам середнього класу та курсу на його підтримку. Не розпещені особливою увагою у міжвиборні роки, тож чуйні та вдячні, ми реагуємо на публічні освідчення майже масовим зарахуванням себе до середнього класу. Проте при ближчому розгляді виявляється, що ні ми, ідентифікуючи себе як передумову й чинник, ні держава в особі знаних державних осіб, не відповідаємо, як сказав би Георг Вільгельм Фрідріх Гегель, своєму поняттю. А простіше кажучи — ми не те, що намагаємося з себе удавати. За результатами опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова, до середнього класу віднесли себе 45,6% респондентів; до нижчого — 47,1%; вищого — 1,1%; не змогли визначитися — 6,2% опитаних. Якщо не заглиблюватись у теоретичні дискусії з приводу дефініцій, а охарактеризувати поширений, можливо, дещо ідеалізований погляд на середній клас, то одержимо наступне. З економічної точки зору — це основний платник податків, отже — внутрішній інвестор, який визначає параметри внутрішнього ринку, включаючи виробництво. З політичної — середній клас визначає електоральні переваги, моральні стандарти й ціннісні орієнтації суспільства. З соціальної — визначає стандарти його, суспільства, життя. Визначаючи все це, середній клас є основою громадянського суспільства, гарантом дотримання демократичних прав і свобод громадян і базою так званої «вертикальної мобілізації суспільства», простіше кажучи — долучення до вищого класу, як через входження до структур вищої державної влади, так і через зростання доходів. Наявність середнього класу в таких його визначеннях викликає кілька запитань і змушує до не вельми втішних оцінок нас самих, а оскільки я сама відношу себе до середнього класу, то й оцінки ці прошу вважати самооцінками й вибачити нескромну розповідь від першої особи. Якщо середній клас хоче бути основою громадянського суспільства й у цій іпостасі протистояти державі (ще раз — протистояти державі, а не тільки другий десяток років радіти її суверенній наявності), то його доход повинен бути саме певним, а не середнім по лікарні.