БУДОВА І ВЛАСТИВОСТІ БІОЛОГІЧНИХ МЕМБРАН

Біологічні мембрани – тонкі напівпроникні оболонки, що відокрем­люють клітину від зовнішнього середовища і функціональні одиниці клітини одну від одної. На мал. 6.15 схематично зображена структура клітини та її функціональ­них одиниць: ГлЕР – гладенький та ГрЕР – гранульований ендоплазматичні ретикулуми, ЕПС – ендоплазматична сітка, Ліз – лізосома, Ліп – ліпосома, М – мітохондрія, Мв – мікроворсинки, Мт – мікротрубочки, ПМ – плазматична мембрана, Риб – рибосоми, СГ – система Гольджі, Хр – хромосоми, Ц – центріоль, Я – ядро, я – ядречко, ЯО – ядерна оболонка.

Мал. 6.15. Схематична структура клітини та її функціональних одиниць, відокремлених біологічними мембранами.

Вивчення структури і функцій біологічних мембран – сучасна область біофізики, яка має надзвичайно важливе значення для теоретич­ної і клінічної медицини. Порушення структури і бар’єрної функції мембран призводить до багатьох патологій, ракового переродження тканин, тканин­ної гіпоксії, пошкоджень, що виникають при інтоксикаціях, під впливом іонізуючої радіації тощо. Відомо, що дія багатьох лікарських препаратів спрямована на зміну властивостей та функцій саме біологічних мембран і зале­жить від здатності цих препаратів проникати крізь біо­мембрани, або зв’язуватись з ними.

Головним будівельним матеріалом біомембран виступа­ють амфіфільні (амфіпатичні) молекули фосфолі­пі­дів – сполук з гідрофобним хвостом і гідрофільною голівкою. До складу полярної голівки, що стано­вить приблизно одну чверть всієї довжини молекули, входить гліцерин, фосфорна кислота і полярне сполучення, характерне для кожного класу фосфоліпідів (холін, серин та інші). Гідрофобний хвіст, що становить три чверті довжини молекули фосфо­ліпіду, являє собою залишки жирних кислот, одна з яких насичена, а інша ненасичена, з подвійними вуглецевими зв’язками (мал. 6.16).

Мал. 6.16. Схематичне зображення молекули фосфоліпіду.

Мал. 6.17. Самозбірка фосфоліпідів в водному розчині: а) ліпідний бішар; б) везикула (ліпосома); в) міцела.

Молекули ліпідів здатні самодовільно об’єднуватись, утворюючи у воді протяжні бішарові структури (мал. 6.17а), котрі намагаються замкнутися самі на себе, ховаючи гідрофобні ділянки від води. В результаті утворюються везикули (ліпосоми) (мал. 6.17б). Процес цей називають самозбіркою. Таким чином, створення ліпідних бішарів і везикул – про­цес самодовільний, пов’язаний з фізико-хімічними особливостями фосфоліпідів і електростатичною дією водного оточення.

Фосфоліпідний бішар виконує функцію матриці для білків, гліколіпідів, глікопротеїдів, відіграючи водночас роль бар’єру для іонів та молекул водорозчинних речовин.

Внаслідок перекисного окислення одного з жирнокис­лот­них ланцюгів або його відщеплення під дією ферменту фосфоліпази, може утворюва­тись фосфоліпід з розміром голівки, що перевищує розмір гідрофобної частини. Такі дефектні молекули утворюють не бішар, а міцелярні струк­тури (мал. 6.17в). Опинившись у складі мембран, такі молекули утворюють пору, внутрішню поверхню якої формують полярні голівки (мал. 6.18). Крізь таку гідро­філь­ну пору легко проходять молекули води та іони, внаслідок чого порушуються бар’єрні властивості мембрани.

Мал. 6.18. Загальна схема будови біологічної мембрани (ПБ – периферичні білки, ІБ – інтегральні білки).

Білки мембран можуть знаходитись на поверхні ліпід­ного шару (периферичні біл­ки, ПБ), утримуючись пере­важ­но елек­тро­ста­тич­­ними си­ла­ми, або вбудовуватись до ліпідного бішару, іноді пронизуючи його наскрізь (інтег­раль­ні білки, ІБ) (мал. 6.18). Інтегральні білки, опинив­шись поряд, можуть утворювати білковий канал (БК).

Основу сучасних уявлень про будову мембрани складає рідкокристалічна концепція, ство­рена у 1972 році С. Син­ге­ром та Дж. Нікольсеном і вдосконалена у 1981 році С. Син­гером.

Рідкі кристали – це особливий стан деяких речовин, переважно ор­ганічних, яко­му притаманна плинність (як рідині), але молекули при цьому зберігають впорядко­ваність у розташуванні, що призводить до анізотропії ря­ду фізичних властивостей (як у кристалів). Згідно з цим уявленням, бішар – це рідка структура, в якій моле­ку­ли ліпідів здатні здійсню­вати сегментальну рухли­вість, обертальні рухи і лате­раль­ну дифузію, що являє собою послідовний обмін місцями у межах одного шару (мал. 6.19).

Оцінимо частоти перескоків n і характерні відстані таких перескоків при латеральній дифузії. Час перескоку оцінюється за фор­мулою: t = S/D, де S – площа, яку займає одна фосфоліпідна молекула (S» 1 нм ²), D – кое­фіцієнт латеральної дифузії ().Згідно з цією фор­му­­лою: с, а частота переско­ків: . Серед­ню відс­тань при перескоці оціни­мо за форму­лою м. Тоді за рахунок латеральної дифузії молекула ліпіду пройде за час t = 1 с відстань мкм, тобто досить велику відстань. Такий розмір має бактерія типу Е.coli.

Із значно меншою швидкістю молекули здатні здійснювати перехід на інший бік бішару (перехід “flip-flop”, мал. 6.19). Цей перехід відбувається зі швидкістю одна молекула за декілька годин. Білки в ліпідному бішарі також досить рухливі. Період обертального руху білка в бішарі становить мкс. Щодо латеральної рухливості білка, то вона визначається не тільки його властивостями, але й мікров’язкістю ліпідного оточення, тобто фазо­вим станом ліпідного бішару.

Фізичні методи досліджень свідчать про те, що ліпідний бішар може перебувати у двох фазових станах: а) у рідкокристалічному стані; б) у стані твердого двомірного кристалу. При фазовому переході змінюється рухливість полярних груп, а також обертальна рухливість С-С зв’язків вуглеводневих ланцюгів (мал. 6.20).

Мал. 6.20. Фазовий перехід у мембрані: 1 – “твердий” стан, 2 –“рідкий” стан.

Мал. 6.21. Конформаційні пере­тво­­рення ліпідів при фазовому переході.

Якщо мембрана знаходиться у твердій фазі, то в ній існують ліпіди ли­ше у стані трансконформерів (мал. 6.21). У рідкій фазі з’являються транс-гош-переходи. Після плав­лен­ня бішар яв­ляє собою динамічну суміш транс- і гош-кон­фор­мерів. Гош-кон­­фор­­ме­ри, роз­т­ашовані по­ряд, ут­во­рю­ють порож­нини в бі­шарі чи, так звані, “кінки”. Синхронні транс-гош-пере­ходи можуть бути пред­став­лені як рух “кін­ків” вздовж вуглеводне­вих лан­цю­гів. Разом з цим ру­хом крізь мембрану мо­жуть про­никати молекули гідро­філь­них речовин, уника­ючи пори та канали (мал. 6.22).

Не слід думати, що вся поверхня мембрани клітин має одні і ті ж властивості. І за ліпідним складом, і за включенням білків мемб­ра­­ни е гетерогенними. Це також означає, що у мемб­ранах мають місце дільни­ці з різною рухливістю (як рідкі, так і більш структу­ровані фази). Розділ фаз може відбуватись під впли­вом багатьох факторів – внаслідок зміни pH, чи появи іонів Са²⁺.

Кооперативна реакція типу фазового переходу – важлива власти­вість ліпідів, бо саме на ній базуються механізми відбирання іонів із сере­довища, посилення зовніш­нього сигналу, мембранної пам’яті клітини. Доцільно навести деякі фізичні характеристики біологічних мембран:

 

Товщина: 6–12 нм;

Поверхнева ємність: 0.4–1.0 мкФ / см ²;

Напруга в спокої: 75 мВ;

Напруга пробою: 150–200 мВ;

Напруженість електричного поля: 10⁶–10⁷ В / м;

Поверхневий натяг: 10^–5–10^–3 Н / м;

В’язкість (відносна):» 10^–1–10^–2 Па×с;

Оптичний показник заломлення: 1.6.