Структура мовленнєвого апарату та функції його складових.

Мовлення – це комплексна послідовність рухів, спрямована на здійснення певного комунікативного наміру і комунікативного впливу на слухача, яка планується, керується та координується центральною нервовою системою.

У корі головного мозку зосереджена група рушійних відцентрових нервів, яка веде до периферійних органів мовлення. По цих нервах імпульси передаються до тих чи інших органів мовлення (голосові зв'язки, язик, губи), які здійснюють певні рухи, спрямовані на виконання і вимовляння відповідного звука мовлення. При сприйнятті звуків слухачем, діє група доцентрових нервів, які ще називаються сенсорними. Вони сприймають подразнення через органи слуху і передають його в центральний апарат — кору головного мозку.

Матеріалом для створення звуків є видихуване повітря. Лише в небагатьох мовах окремі звуки вимовляються, навпаки, па вдисі. Поза тим існують і недихальні звуки — так звані цмокаючі або клікси (англ. click — цмокання), що входять до фонемного складу мов готентотів та бушменів (Південна Африка). Типовий зубний і цмокаючий звук поданий українським вигуком, що виражає почуття осуду, здивування (його передача на письмі: ц-ц-ц!).

Створюються звуки при проходженні повітря через апарат і мовлення, внаслідок роботи апарату. До апарату мовлення належить увесь дихальний тракт і всі органи вздовж нього — від губ до легенів. Слід додати, що утворення звуків є, так би мовити, побічним продуктом органів, призначених для дихання і прийняття їжі. Потреба в цьому “побічному продукті” видозмінила й удосконалила відповідні органи.

Апарат мовлення складається з трьох груп органів, з трьох поверхів.

1. Дихальні органи, нижній поверх апарату мовлення, включають легені і дихальне горло (трахею). Нижня частина трахеї розділяється на дві бронхи, які йдуть у легені, розгалужуючись на більш дрібні трубки, які закінчуються альвеолярними ходами. Процес дихання здійснюється м'язами діафрагми і ребер. При вдиханні м'язи скорочуються, піднімаючи ребра і опускаючи діафрагму. Об'єм легенів збільшується, і відбувається вдих. Під час видиху м'язи послаблюються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через дихальний тракт. Утворюється повітряний струмінь, який служить матеріалом для витворення звука у верхніх поверхах апарату мовлення.

2. Гортань становить собою верхню, розширену частину трахеї і містить голосовий апарат. Каркасом для нього служать персневидний (знизу) і щитовидний (зверху) хрящі, що виконують охоронну функцію. На внутрішніх стінках щитовидного хряща — дві еластичні голосові зв'язки, які прикріплені спереду до щитовидного, а ззаду до двох черпаловидних (пірамідальних) хрящів. Останні можуть зміщуватись, розходячись і сходячись. Внаслідок цього голосова щілина, що розташована між голосовими зв'язками, може змінювати свою конфігурацію.

Напружені голосові зв'язки, подібно до натягнутих струн, під великим тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль в утворенні голосу різної сили і висоти. Розслаблені голосові зв'язки не мають такої здатності.

Голос відіграє велику роль при творенні голосних, дзвінких і сонорних приголосних.

Отже, основна функція гортані полягає в голосоутворенні. Голосові зв'язки можуть утворювати й шепіт, якщо при проходженні повітря вони зімкнені, але залишається невелика щілина між пірамідальними хрящами, протискуючись крізь яку, повітря утворює шум, характерний для шепітних звуків.

У процесі дихання, а також при вимові глухих приголосних голосові зв'язки розслаблені і розсунуті в сторони: вони виключені і не працюють. У процесі ж мовлення, при вимові звуків (крім глухих приголосних) голосові зв'язки зближені й напружені, як струни гітари: вони працюють. Повітряний струмінь, проходячи крізь звужену голосову щілину, приводить напружені голосові зв'язки у коливальний рух. Вони бринять, породжуючи звукові коливання повітряного струменя — голос. У цьому й полягає мовленнєва функція гортані. Звук, що виходить безпосередньо з гортані, ще є нечленороздільним — це один звук, а не різні звуки (згадаймо про основний тон!). Це ще ніби звукове “ тісто", з якого мають бути "виліплені" різні окремі звуки. Втім, деякі звукові варіації беруть початок і в самій гортані: 1) шепіт (повітряний струмінь проходить переважно між черпаловидними хрящами), 2) фальцет (неприродно високий голос, при якому перенапружені голосові зв'язки розходяться тільки в передній своїй частині), 3) гортанні чи ларингальні звуки (існують глухі щілинні, глухі й дзвінкі проривні гортанні приголосні, а також особливі абруптивні приголосні деяких кавказьких мов, при утворенні яких паралельно із зімкненням в роті твориться зімкнення між голосовими зв'язками).

Органи дихання (легені, бронхи і трахея, або дихальне горло) не беруть безпосередньої участі в звукоутворенні. 3. Надгортанні порожнини складаються з порожнин глотки, ротової і носової. Разом вони називаються ще надставною трубою. Порожнина глотки (гр. “ фаринкс", звідки термін — фарингальні звуки) розміщена зразу ж над гортанню. Верхня її частина називається носоглоткою, а середня — зівом. Порожнина глотки з'єднується з ротовою, а вище — з носовою порожниною. Всі три порожнини є резонаторами звуків. Найважливішим органом для утворення звуків є ротова порожнина. Вона являє собою резонатор, обсяг і форма якого змінюються завдяки рухові і зміні позиції

Незмінна носова порожнина використовується при творенні лише невеликої кількості носових (нозалізованих) звуків — як приголосних (м, н), такі голосних. Носові голосні є, наприклад, у польській мові (reka- рука, dab — дуб), у французькій та ін., колись вони були і в давньоруській мові. При утворенні носових звуків носова порожнина лише підключається як додатковий резонатор до двох інших порожнин. Ротова ж порожнина завдяки своїй великій змінності є місцем творення панівної більшості звуків усіх мов, використовуючись і як резонатор, і як джерело різноманітних шумів.

Формантна структура звуків твориться передусім у ротовій порожнині, завдяки її змінам. Так, подовження ротового резонатора (напр., при огубленні) викликає пониження формант, перегородження його язиком (напр., при вимові передньоязичних приголосних) послаблює низькі форманти. Включення ж носової порожнини призводить до появи двох додатковий формант — низької (близько 200 герц) та високої (близько 2500 герц).

Носова й ротова порожнини розділяються піднебіннями Передня його частина тверда і тому називається твердим піднебінням (лат. palatum). Задню частину піднебіння склада м'яке піднебіння (velum), яке називається також піднебінною завісою, тому що відкриває і закриває хід у носову порожнину. Закінчується м'яке піднебіння язичком (uvula)

Тверде ж піднебіння закінчується верхніми зубами, над якими знаходяться тверді пухирці — альвеоли (лат. alveolus — виїмка).

У нижній частині ротової порожнини розміщений язик, найрухоміший з усіх органів мовлення. Надзвичайна важливість язика для мови виразилася серед іншого в тому, що часто саму мову позначають словом на означення язика. “Язик” і “мова” означає рос. язык, лат. lingua, тур. dil та ін. Язик складається з кореня, спинки (вона ділиться на передню, середню і задню частини) і кінчика — найрухомішої частини язика. Відповідні латинські терміни: radix — корінь, низ, основа; dorsum — спина, хребет; apex — верхівка. Ротова порожнина закінчується зубами (dentes) і далі губами.

До безпосередніх органів артикуляції належать гортань і три надгортанні порожнини: глоткова, або фарингальна, ротова і носова.

Всі органи мовлення діляться на активні, що є рухомими, і пасивні, нездатні до переміщень.

До активних органів мовлення належать легені, голосові зв'язки, язик, м'яке піднебіння (піднебінна завіса), язичок і губи. В деяких випадках активною стає також задня стінка зіва. Зокрема вона є активною при утворенні українського фарингального звука г (голова, голос, Ганна). За спостереженням Л. І. Прокопової, при вимові цього звука язик у районі його кореня і задня стінка зіва наближаються одне до одного, утворюючи щілину, в якій і породжується звук.

До пасивних органів належать зокрема зуби, альвеоли, тверде піднебіння, носова порожнина. Не слід думати, що нерухомість пасивних органів робить їх малоістотними. Без них звуки так само не можуть утворюватись, як і без активних органів.

Артикуляція — це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання даного звука. Іншими словами — рухи та відповідні позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того або іншого звука (лат. articulare — членоподільно вимовляти).

Артикуляція всіх звуків полягає у видозміні (підготовці) резонаторів для витворення звука, а для приголосних ще в утворенні на шляху повітряного струменя перешкоди, яка долається в процесі вимови звука. При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють тільки губи. Навіть язик, найактивніший орган мовлення, в артикуляції звука [п] участі не бере.

В артикуляції звука прийнято розрізняти три фази:

1. Приступ, або екскурсію, яка полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука.

2. Витримку, тобто саму вимову звука і збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.

3. Відступ, або рекурсію, тобто закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан спокою.