Початок

 

Як легендарна постать, отаман Григор’єв оповитий міфами: і про народження, і про боротьбу, і про смерть. Одні дослідники твердять, що народився він у м.Олександрії (нині Кіровоградська область), інші називають його батьківщиною Ушицький повіт Подільської губернії. Щодо дати народження, то різні джерела подають різні роки, наприклад, “Большая советская энциклопедия” помилково подає 1894 рік, а автор надзвичайно цікавої і, як на мене, об’єктивної, книги “Повстанський рух і отаманія” генерал-поручник Олександр Вишнівський стверджує, що Григор’єв народився 1884 року. Дослідник Володимир Горак пише: “близько 1885 р.”.

Є розходження і в імені. Так, “Большая советская энциклопедия” пише: “Николай Александрович Григор’єв”. А от автор спогадів “Стежками Холодноярськими” Михайло Дорошенко називає справжнє прізвище отамана Григор’єва як Никифор Серветник і його національність — українець. Гадаю, що є всі підстави довіряти Михайлові Дорошенку, оскільки він знав Григор’єва особисто від самих початків його повстанчої праці. Володимир Горак підтверджує прізвище “Серветник”, але називає ім’я “Нечипір Олександрович”.

Існують й різні версії написання його прізвища: “Григоріїв”, “Григорієв”, “Григорьєв”, “Григор’єв”, “Григор’їв”. Олександр Вишнівський стверджує, що отаман підписувався “Матвій Григорьєв”.

Володимир Горак висловлює правдоподібну версію, що прізвище “Григор’єв” з’явилося пізніше, коли родина майбутнього отамана переїхала з Поділля до с.Григорівки на Херсонщині.

В початковій школі, яку він закінчив, найулюбленішим предметом була історія, і насамперед історія Запорізької Січі. “Уяву хлопчика полонила героїка і романтика цього волелюбного краю, вечорами він міг годинами розмовляти зі своїми друзями та батьками про подвиги наших предків-запорожців. І немає сумніву, що саме тоді, у ті далекі вечори, у свідомість юнака було закладено грунт, на якому пізніше піднявся і виріс гордий, непокірливий та волелюбний селянський отаман, якого дехто з дослідників вважає прямим нащадком запорозької козацької вольниці”.1)

Бойовий шлях Григор’єв почав у Манчжурії ще під час японо-російської війни. Служив у кавалерійському полку. Відзначився хоробрістю. Як і через 10 років, під час Першої Світової війни. Свідчення цього — Георгіївські хрести та звання штабс-капітана царської армії.

Як він виглядав? Який був із себе?

“Невеликого зросту, зігнутий, мав обличчя трохи подзьобане віспою... Був енергійний і рухливий: з револьвера стріляв швидко і мітко”.2)“Як командир відзначався особистою відвагою, доброю і швидкою орієнтацією у фронтових діях і виявляв небуденний організаційний хист. При цих плюсах мав одначе великий мінус: йому бракувало... політичної виробленості”.3)

Нестор Махно, який недоброзичливо ставився до Григор’єва, так описував свого конкурента: “Це був міцний, присадкуватий чоловік, який говорив у ніс, брутальний, самовпевнений, з негарним тупим обличчям, який вічно лаяв ”жида” Троцького”.

Ад’ютант Нестора Махна Гаврило Троян характеризував Григор’єва таким чином: “Собой он был коренастый, ниже среднего роста, с упрямым круглым черепом. Одет в тужурку военного покроя и гражданские брюки, в сапоги, на выпуск. Излишне разговорчив и хвастлив, хотя чувствовалось, что сам себе на уме и властен”.4)

Цікава й оцінка отамана головнокомандучим фронтом Антоновим-Овсєєнком: “Григорьев держит в страхе своих подчиненных, тяжел на руку и скор на расправу... Григорьев честолюбив, обладает военным талантом”.5)

 

Навесні 1917 року Григор’єв — офіцер Бердичівського гарнізону — включився в українізацію частин ро­сійської армії. Як активіст українського національного руху проводить значну просвітянську роботу. Його запальні виступи на мітингах з інтересом і співчуттям слухали десятки тисяч солдатів.

Олександр Вишнівський зазначає, що “на початку національної революції (Григор’єв) виявив себе як український патріот”.

Навмисно акцентую на цьому увагу, бо у подальшому це допоможе зробити вірну оцінку ролі отамана в українській революції.

Як стверджує дослідник Юрій Дмитренко, незабаром Григор’єв створив український полк і ніби отримав “за це” звання підполковника. А Володимир Горак зазначає, що коли червона Росія в 1918 р. посунула на Україну, Григор’єв
виявився одним з нечисленних оборонців українського
уряду.

Юрій Дмитренко стверджує, що Григор’єв ніби взяв участь у перевороті 28 квітня 1918 р., і “за це” Гетьман Павло Скоропадський підвищує отамана у званні — Григор’єв стає полковником. На цей час я не маю інших джерел, які б могли спростувати, або підтвердити ці відомості, але те, що Григор’єв пішов на службу в українську армію часів Гетьмана Скоропадського, правда. “Зрада” ж Центральній Раді пояснюється легко — досвідчений військовий, прихильник створення українських збройних сил, Григор’єв не міг не розчаруватися антимілітарною, фактично антинаціональною по­літикою Центральної Ради. Григор’єв небезпідставно сподівався, що колишній генерал царської армії Скоропадський зуміє створити боєздатні Збройні Сили України.

З одного боку, надії Григор’єва виправдались, Гетьман справді серйозно взявся за створення української армії, але з другого боку Григор’єв глибоко розчарувався у національній політиці Гетьманату, який значною мірою опирався на проросійські налаштованих землевласників і підтримував їх проти селянства, інколи дуже жорстокими діями.