Історіографія як складова частина історичної науки. Історіографія (від грец. historia - оповідь про минулі події і grapho - пишу) - спеціальна галузь наукових знань

Історіографія (від грец. historia - оповідь про минулі події і grapho - пишу) - спеціальна галузь наукових знань, що вивчає історію історичної науки. До другої пол. XIX ст. історіографією називали саму історичну науку, а історіографами істориків (таке вживання термінів подеколи трапляється й тепер), але нині під історіографією розуміють саме ту галузь знань, яка вивчає розвиток історичної думки, збагачення наукових історичних знань, місце історичної науки в суспільному житті. В історіографії виокремлюють пов'язані між собою, проте усе ж різні розділи - теорію і практику. Теоретична історіографія - це сукупність логічно упорядкованих знань про закономірності розвитку історичної науки, зміст, структуру й завдання історіографії. Історіографічна практика - це, з одного боку, здійснення спеціальних історіографічних досліджень, а з другого - практичне використання історіографічних підходів і методів в історичних дослідженнях.

У системі історіографії розрізняється загальна, предметна і проблемна історіографія. Загальна історіографія досліджує виникнення історичних знань, перетворення їх на науку, розвиток науки у зв'язку із суспільними потребами й пізнавальними законами; в загальній історіографії можна виокремити напрям, який називається порівняльною історіографією і який дає можливість побачити, чим відрізняються погляди людей на своє минуле за різних культурно-історичних умов, і генералізувати ці погляди в єдиний процес осягнення всесвітньої історії. Предметна історіографія - це історіографія історії окремих регіонів, країн або напрямів людської діяльності (історії культури, історії економічного життя, історії державності тощо). Проблемна історіографія - це вивчення історії опрацювання певних проблем історичної науки, процесу поглиблення знань з певної теми, характеристика стану її розробленості. На проблемному рівні особливо чітко постають науково-прикладні, практичні завдання історіографії - дати відповіді на три запитання (ці відповіді, власне, й мають бути обгрунтуванням діяльності розробки тієї чи іншої теми): які проблеми розроблені з достатньою повнотою і якою мірою можна спиратися на результати праці своїх попередників? які проблеми порушувалися, але не знайшли повного розв'язання чи розв'язані неправильно й потребують нових відповідей? які проблеми не порушувалися в літературі й потребують опрацювання?

За всіх особливостей різних рівнів історіографічного знання загальний зміст і загальні завдання історіографії залишаються для них спільними. Історіографія передбачає з'ясування соціальної основи історичних досліджень - суспільно-економічних, соціальних, національних, політичних, духовних, тобто культурно-історичних умов, що формують історичний інтерес, напрями, тенденції розвитку історичної думки, актуалізацію того чи іншого аспекту історичного досвіду, стиль досліджень. Такий підхід дає змогу виявити зв'язок історичної науки з сучасністю (тобто з часом написання історичних праць), відокремити при цьому догідливе пристосування історичних творів до кон'юнктурних інтересів певних політичних сил від цілком природної відповідності історичної науки (як і всіх інших наук) об'єктивним потребам суспільного розвитку певного часу. Саме сучасність справляє вирішальний вплив на формування проблематики досліджень, яка передусім характеризує стан науки на конкретному етапі її розвитку. Проблематика історичної науки, при тому, що деякі проблеми згасають внаслідок втрати суспільно-історичного інтересу до них (інколи тимчасово), має стійку тенденцію до розширення. Це сприяє диференціації історичного знання. Поряд із вивченням соціальних умов розвитку науки до завдань історіографії належать аналіз дослідницьких методів, властивих певним етапам розвитку науки чи певним її напрямам, процесу поповнення джерельної бази історичних досліджень, удосконалення методів наукового використання джерел, розвитку джерелознавства, появи нових спеціальних історичних дисциплін. До завдань історіографії слід віднести також вивчення організаційних форм існування науки, внеску в науку, творчого шляху й дослідницького досвіду окремих учених або наукових колективів.

2. «Літописний період» української історіографії (11-13 ст.)

Літо́пис – історико-літературний твір у Київській Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками. Назва походить від структури літопису, де статті починались зі слів «в літо». Літописи – визначне явище духовного, суспільно-політичного і літературного життя народу. У них розповідається про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політ., економ. та культ. взаємини їх між собою та з іншими народами тощо.

Літописання почалося у Києві. Вважають, що давніше зведення літописних матеріалів різного характеру і походження належить до кін. X ст. Його склала, мабуть, група світських і духовних осіб з оточення Великого князя Володимира Святославича.

В XI ст. були складені Літописне зведення 1037 р., Києво-Печерське літописне зведення 1072 – 73 рр. (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 – 95 рр., складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті временних літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень.

Розглянемо деякі з літописів: Повість врем'яних літ – літописне зведення, складене у Києві на початку 12 століття, пам’ятка історіографії та літератури Київської Русі.

Збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них – Лаврентіївський, переписаний 1377 р., що охоплює події до 1110 р., та Іпатіївський, переписаний на початку XV ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «ПВЛ»: 1-а – складена ченцем Києво-Печер. монастиря Нестором з літописних зведень кін. XI ст. з доведенням розповіді до 1113; 2-а – ігуменом Видубиц. монастиря Сильвестром у 1116; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 для Мстислава – сина Володимира Мономаха.

«ПВЛ» – перша у Київській Русі пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. КИ́ЇВСЬКИЙ ЛІТО́ПИС – одна з найдавніших пам’яток історії та літератури К.Р., складова частина Іпатіївського списку. Є продовженням «ПВЛ» і попередником Гал.-Вол. літопису, охоплює події 1118-1200 рр.