У перші роки існування італійського королівства кабінети міністрів складалися з так званої парламентської «правої» - партія, що представляла інтереси великих обуржуазнених поміщиків, а також частини великої буржуазії. «Права» партія на чолі з Мінчетті і Ланца створила загальнодержавний адміністративний апарат, армію і флот, витратила чималі кошти на будівництво залізниць, покликаних економічно зв'язати різні частини Італії. Зіткнувшись з протидією Ватикану, який після позбавлення папи світської влади закликав віруючих католиків бойкотувати італійське королівство, «права» розпустила релігійні організації, конфіскувала і продала з аукціону церковні землі. Всі ці заходи уряду «правої» партії супроводжувалися посиленою експлуатацією та пригніченням народних мас. Для покриття зростаючих державних витрат, у тому числі на субсидії залізничним компаніям, на пенсії колишнім чиновникам дрібних італійських держав, уряд безперервно збільшував податки, особливо непрямі.
Опозицію «правої» партії складала «ліва», в яку входили багато колишніх республіканці на чолі з Депретісом і Кріспа (у минулому видними гарібальдійця). За спиною «лівих» стояли великі фінансисти, промисловці, торговці, економічно зміцнілі після об'єднання і прагнули взяти управління країною безпосередньо в свої руки.
«Ліва» виступала в палаті з програмою «економічного відродження країни», надання чинності високих митних тарифів для захисту слабкої італійської промисловості від іноземної конкуренції, укладання торговельних договорів, вигідних промисловцям, а не тільки землевласникам. Бажаючи зменшити невдоволення мас, «ліва» вимагала також кредитів для дрібної буржуазії, зниження податків, розширення виборчого права і деякої демократизації управління країною.
Суперечка між двома фракціями правлячих класів була вельми наполегливою. У 1876 р. «ліва», нарешті, перемогла і очолила уряд. Кабінети «лівої» укладали торговельні договори на більш вигідних для промисловців умовах, розширювали і прискорювали будівництво залізниць і торгового флоту. Під заступництвом уряду «лівої» і значною мірою завдяки його замовленням та субсидіях, а також за сприяння французьких капіталів виростали великі підприємства важкої промисловості, посилювалися банки і акціонерні товариства, проводилися іригаційні роботи, реконструювалися міста.
У цей же період робилися перші спроби колоніальної експансії. Італійська буржуазія претендувала на Туніс, який, проте, був анексований в 1881 р. Францією. Після цього відносини між Італією та Францією загострилися. У 1882 р. Італія вступила в Троїстий союз з Німеччиною і Австро-Угорщиною. У 80-х роках головним напрямком італійської колоніальної агресії стала Північно-Східна Африка. У 1885 р. Італія захопила на африканському узбережжі Червоного моря місто Массауа. Тут висадилися італійські війська, і Італія почала затверджуватися у своїй першій колонії - Еритреї, а через три роки оголосила протекторат над частиною Сомалі. Зміна партій при владі не призвела до зміни антинародного характеру політики буржуазно-поміщицького блоку. «Ліві» розстрілювали народні демонстрації настільки ж «твердою рукою», як і «праві». «Ліва» партія провела реформу виборчого права, збільшивши число виборців до 2 млн. чоловік, але широкі верстви робітників, ремісників і селян, як і раніше залишалися поза політичним життям. Було скасовано податок на помел, але замість нього введено нові, не менш важкі податки. Загалом, трудовий люд і при уряді «лівої» був затиснутий у лещата «найбільш хижацької фіскальної системи, яку коли-небудь винаходив буржуазний порядок». У народних масах політика «лівої» викликала гірке розчарування. До 90-х років стерлися будь-якої різниці між цими двома парламентськими угрупованнями. «Ліва» і «права» перестали існувати, поступившись місцем єдиній ліберально-консервативній партії. Але ця нова партія незабаром розпалася на безліч ворогуючих між собою груп. В Італії в ті роки так і не з'явилися стійкі і міцні буржуазні партії.
Отримавши в свої руки владу, Кріспа насамперед прийняв всі потрібні заходи до того, щоб привласнити її собі цілком. Він почав з того, що відстрочив парламентську сесію і, крім головування в раді міністрів, залишив за собою ще два міністерства - внутрішніх і закордонних справ. У своїй промові туринської (25 жовтня 1887 р.) він визнав необхідність двох великих партій, але заявив, що більш сильна повинна зосередитися навколо його імені та його ідей. При відкритті парламенту (16 листопада) він вустами короля виклав грандіозну програму адміністративних реформ. Коли він (9 грудня) домігся від палат закон, що позбавляє їх права змінювати компетенцію міністрів і передавав це право королю, він по суті став володарем свого роду диктатури.
