Цар Петро І звелів гетьманові Мазепі стягувати свої сили і зміцнювати Київ. Для московського правителя Україна була лише знаряддям його власних цілей, які зовсім не були тотожні інтересам українського народу. На відміну від І.Мазепи, який хотів утримати за собою визволені від поляків землі, цар готовий був віддати Україну Польщі, аби тільки знайти в ній союзника проти Швеції та добитися виходу до Балтики. Усе це тривожило гетьмана і змушувало його і старшину задуматися над питанням: "Що далі буде з Україною?"
Ситуація ускладнювалася й тим, що Північна війна значно загострила внутрішнє становище в Україні. Зубожіле цивільне населення змушене було утримувати московську армію та працювати на спорудженні військових укріплень. Козаків, поряд із залученням до воєнних дій за інтереси царя, використовували також на будівництві фортець поза межами України. Особливе обурення викликало підпорядкування козацьких загонів московським офіцерам, які брутально поводилися з козаками, били палицями, ґвалтували їхніх дружин та доньок, відбирали коней, запроваджували солдатську муштру. З'явилася реальна загроза перетворення козацьких полків на регулярні частини московської армії. Більше того, під час перебування Петра І у Києві влітку 1707 р. виявилися наміри царя та його найближчого оточення змінити внутрішній устрій Гетьманщини й управління нею, щоб остаточно ліквідувати її автономію. Отже, розвиток подій відбувався таким чином, що перемога кожного з могутніх противників — Швеції чи Московії — несла Українській державі загибель. У разі успіху Карла XII українські землі стали б здобиччю його союзника польського короля С. Лещинського. Перемога Петра І призвела б до остаточної ліквідації будь-якої автономії України.
Ці обставини викликали в українському суспільстві почуття страху, невпевненості та невдоволення. Дедалі гострішими ставали проти московські настрої. Старшина тиснула на гетьмана, щоб він подбав про майбутнє України. Ще 1706р. полковник Горленко, трясучи кулаками перед обличчям І.Мазепи, кричав йому: "Як усі ми за душу Хмельницького Бога молимо, так твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі". Тому гетьман мусив діяти. Він налагодив зв'язки з польським королем С. Лещинським, маючи намір через його посередництво вступити в союз зі шведським монархом Карлом XII. Робив це таємно, але вміло. Цар ні в чому не підозрював гетьмана, хоча час від часу до Москви приходили на нього доноси. Зокрема, за донос на гетьмана заплатили власним життям генеральний суддя В.Кочубей і полтавський полковник І.Іскра. Про найпотаємніші плани знали лише найближчі однодумці: генеральний писар П.Орлик, генеральний обозний І.Ломиковський, прилуцький полковник Д.Горленко, лубенський — Д. Зел енський, миргородський — Д. Апостол.
