Кордони

 

Галицько-Волинське князівство було утворене наприкінці 12 століття, шляхом об'єднання Галицького та Волинського князівств. Його землі простягалися в басейнах рік Сяну, Верхнього Дністра та Західного Бугу. Князівство межувало на сході з руськими Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні — з Берладдю, а згодом Золотою Ордою, на південному заході — з Угорським королівством, на заході — з Польським королівством, а на півночі — з Литвою, Тевтонським Орденом і Полоцьким князівством.

Карпатські гори на південному заході служили природним кордоном Галицько-Волинського князівства, відділяючи його від Угорщини. У 1320-х роках цей кордон було відсунуто південніше у зв'язку з приєднанням галицькими князями Закарпаття. Західний кордон з Польщею затвердився по лінії, що проходила річками Яселкою, Віслоком і Сяном, а також суходолом на 15 — 30 км на захід від ріки Вепр. Незважаючи на тимчасові захоплення поляками Надсяння і приєднання Любліна русичами, західний кордон Галицько-Волинського князівства був доволі стабільним. Північна межа князівства пролягала ріками Нарев і Ясельда, на півночі Берестейської землі, але часто змінювалася через перманентні війни з Литвою. Східний кордон з Турово-Пінщиною і Київщиною проходив через Прип'ять, Стир, по правій стороні ріки Горині. Південна межа Галицько-Волинського князівства починалась у верхів'ях Південного Бугу і сягала верхів'їв Пруту і Серету. Ймовірно, з 12 по 13 століття територія сучасного Поділля, Молдавії і Нижнього Дунаю також знаходилась у залежності від галицьких князів.

 

Внутрішній поділ

 

Починаючи з 1199 року, межа між Галицьким і Волинським князівствами залишала по галицькій стороні міста Любачів, Львів, Голі Гори, Пліснеськ, а по волинській — Белз, Бужськ, Крем'янець, Збараж і Тихомль. Територія обох князівств поділялася на окремі землі або князівства.

Волинь утворювала одне Володимирське князівство зі стольним градом Володимиром, яке в результаті міжусобиць і спадкових поділів володінь було подрібнене на менші удільні князівства. Серед них були Луцьке князівство з центром у Луцьку, Дорогобузьке князівство з центром у Дорогобужі та Пересопницьке князівство з центром у Пересопниці на сході, Белзьке князівство з центром у Белзі на півдні, Червенське князівство з центром у Червені на південному заході, Холмське князівство з центром у Холмі на заході, а також Берестейське князівство з центром у Бересті на півночі.

Галичина складалась з чотирьох основних князівств, які то ліквідовувались при сильній княжій владі, то знову виникали за її послаблення. Цими князівствами були Галицьке князівство з центром у Галичі у серці Підкарпаття, Звенигородське князівство з центром у Звенигороді на півночі, Перемишльське князівство з центром у Перемишлі на заході та Теребовльське князівство з центром у Теребовлі на північному сході. У середині 13 століття, в часі правління Данила Романовича, усі чотири землі Підкарпаття були об'єднані в рамках одного Галицького князівства. Складовою Галичини були також землі над середнім Дністром, що називалися з 13 століття Пониззям, а пізніше — Поділлям. ^[4]

Поділ на малі землі-князівства зберігався до кінця 13 століття. Пізніше зустрічаються лише назви Галичини і Володимирії як назви двох складових частин Галицько-Волинського князівства.

 

 

Населення

 

Джерел, на основі яких можна провести підрахунки населення Галицько-Волинського князівства, не збереглося. У Галицько-Волинському літописі є згадки про проведення князями переписів і укладання списків підконтрольних міст і сіл, проте дані самих переписів відсутні, а списки населених пунктів, зазвичай, не повні. Відомо, що галицько-волинські князі часто практикували переселення мешканців з завойованих земель до Володимирщини, Холмщини і Галичини. Населення цих територій також збільшувалось за рахунок біженців з південних і східних князівств Русі, які «тікали з татар».

На основі історичних документів та топографічних назв можна припустити, що третина або більше й сьогодні існуючих поселень Галичини і Волині виникла не пізніше доби Галицько-Волинського князівства, а їх жителі були переважно слов'янами-русинами. Окрім них існували нечисленні поселення, засновані полоненими поляками, «литовцями» — прусами, ятвягами і литвинами, а також представниками кочових народів. У містах князівства існували ремісничо-купецькі колонії німців, вірменів, сурожців.