Особистість. Життєвий шлях

 

Микола Васильович Гоголь належав до того кола полтавського дворянства, душею якого були Д. П. Трощинський і В. В. Капніст і яке було пов’язане з М.Г. Рєпніним та нащадками Розумовських. Він прожив життя далеко від дому — то в Петербурзі, то в Римі, то в Москві, заспокоювався більше в дорозі, дрімаючи в екіпажі; все його майно вміщалося у валізі, а рідним домом завжди залишався для нього хутір Янівщина (Василівка), збудований його дідом. З непереборної пристрасті до таємниць і містифікацій він оповив туманом навіть дату свого народження; народився ж Гоголь 1809 р. в Сорочинцях, в хаті уславленого тоді на Україні лікаря М. Трохимовського. Батько був управителем маєтку Трощинського, який його цінував як чоловіка своєї далекої родички і як автора і постановника смішних малоросійських вистав. У домі Трощинського Гоголь читав найновішу російську літературу, списував «Енеїду» Котляревського, там він відчув пристрасть до української старовини; Капніст напророчив малому Нікоші літературне майбутнє, Трощинський йому протегував — влаштував вчитися в Ніжинську гімназію вищих наук, намагався сприяти кар’єрі. Все життя Гоголь був близький до синів і дочки Капніста, сім’ї Рєпніна; в Італії часто бував у домі княгині Зінаїди Волконської, дружини брата Рєпніна; фрейліна О. Смирнова-Россет, його добра приятелька в останні роки життя, провела дитинство в домі Капністів... Була й українська громада в Петербурзі та Москві; з «однокоритниками» Гоголь /349/ постійно підтримував стосунки, видавничі справи довірив не дуже компетентному і практичному, але надійному земляку і приятелю Прокоповичу. Коротше кажучи, Гоголь належав до того проміжного україноросійського середовища, яке діяло на маргїнезі обох культур і справляло великий вплив і на російську, і на українську культурну історію.

 

Безумовно, Гоголь — великий російський письменник і, більше того, один із творців сучасної російської літератури. Але і за витоками художньої культури, і за зв’язками з культурним середовищем, і за впливом на долю України Гоголя не можна відділити від духовної історії його батьківщини.

 

Закінчивши Ніжинську гімназію і прослуживши чиновником у різних петербурзьких департаментах, домашнім вчителем у сім’ях, теж переважно пов’язаних з високим українським панством, надрукувавши 1831 р. і 1832 р. дві частини «Вечорів на хуторі коло Диканьки», Гоголь (за протекцією) влаштувався ад’юнкт-професором у Петербурзький Патріотичний інститут і почав клопотатися про переведення на професорську посаду до Києва, в новостворений університет. Мабуть, він міг би бути ближчим до української культурної історії, але життя його потекло б звичною колією — лекції з історії, збирання й публікація матеріалів з української старовини, народних пісень та дум, час від часу по свободі щось би пописував. Цього не сталося — викладацька кар’єра Гоголя не вдалася, перший ентузіазм швидко пройшов, лекції він читав абияк і часто пропускав, 1835 р. був звільнений з посади під приводом реорганізації інституту, а в Київ його так і не запросили. На цей час уже вийшли з друку його повісті в збірнику «Миргород», і Гоголь став ще дуже рідкісним тоді професійним письменником, який жив літературною працею.

 

Тим часом Гоголь зблизився з московськими слов’янофільськими колами, виношував плани «Мертвих душ» і почав писати драматичні твори. В січні 1836 р. він уже читав у Жуковського вузькому колу літераторів, серед яких був і Пушкін, свого «Ревізора». 19 квітня відбулася прем’єра «Ревізора» в Олександринському театрі. Виставі покровительствував сам цар, який був присутній на прем’єрі, вітав автора й акторів, прийшовши до них за куліси. Вистава мала добру пресу, але Гоголь сприйняв її як провал. /350/

 

Гоголь покинув службу, яка давала йому більш-менш забезпечене існування, і поїхав за кордон. Так уже раз було: видрукувавши свою першу літературну пробу, поему «Ганц Кюхельгартен», до речі, абсолютно бездарну, потім скупивши і спаливши її наклад, Гоголь поїхав без певної мети в Німеччину, і все це на материні гроші, які він мав внести в банк за борги. Тоді племінник Трощинського обізвав його негідником, а сусід по маєтку, літератор Ломиковський, передрік, що глузду з Миколи не буде ніякого. Тепер Гоголь був уже уславленим письменником і драматургом, але джерел прибутку він не мав ніяких — маєток був повністю в розпорядженні матінки, яка вважала, що Нікоша, ставши знаменитим, страшенно розбагатів. Поїздка за кордон була бездумним кроком, грошей, зароблених за «Ревізора», не могло вистачити надовго, з-за кордону співробітництво з журналами було майже неможливим.

 

Гоголь повернувся в Росію більш ніж через три роки. Його важко було впізнати: він відпустив вуса і маленьку борідочку-еспаньйолку, волосся не завивав по-хлестаковському, як колись, а стриг «а ля мужік», фрак замінив на довгополий європейський піджак, і лише яскравий жилет нагадував про колишню франтуватість. З собою він привіз перші розділи «Мертвих душ».

 

З Москви Гоголь знову поїхав за кордон, до Рима, де й дописав першу частину свого славнозвісного твору. 1841 р. головна праця над твором була завершена. Всупереч очікуванням «Мертві душі» порівняно легко пройшли цензуру (завдяки ентузіазму цензора О.В. Никитенка). Залишивши перший том «Мертвих душ» і ще кілька творів для публікації в Росії, Гоголь поїхав у Петербург, а потім — знову за кордон. Йому виповнилося в цей рік тридцять три — вік Ісуса Христа. Більше Гоголь практично нічого не написав.

 

Праця над другим томом «Мертвих душ» йшла важко. Гоголь, взагалі дуже вимогливий до своїх текстів, від найважливішого свого твору чекав якогось надзвичайного впливу на суспільство. Письменницьке чуття говорило йому, що книга не виходить. Чи то втрата перспективи вела до депресії, чи депресії вели до зниження працездатності — так чи інакше Гоголь почав дедалі частіше страждати від нападів дивної хвороби.

 

Особистість Гоголя була настільки виразною, що навіть за уривчастими свідченнями сучасників неважко відновити його психологічний портрет.

 

Здатність проникнення в психіку інших людей, уміння пристосуватися до їхніх чеснот і вад, надзвичайний артистизм, потреба знаходитися в центрі уваги, навіть якщо це вимагає /351/ дивної поведінки, схильність до фантазій, розиграшів, містифікацій, приховування мотивів своїх вчинків якимись вигадками і при цьому інколи навіть хизування своєю «зміїною мудрістю» — всі ці риси Гоголя дозволяють віднести його до так званого демонстративного психічного типу. Характерною рисою таких людей є їх здатність з надзвичайною легкістю витісняти в підсвідомість те, що не хотілося б тримати в пам’яті. Пам’ять послужливо відступає перед натиском бажань і настанов, неприємності легко поглинаються підсвідомістю, і слово «обман» малопридатне для тієї щирої неправди, яку легко творить фантазія, підігріта глибоко прихованим інтересом.

 

Як правило, особистість цього типу спрямовує увагу на зовнішній світ (екстравертована), менше зайнята собою, легковажніше приймає рішення. Гоголь належав до тих рідкісних випадків, коли демонстративні якості психіки сполучалися з інтровертованістю — постійним виробленням власної думки внаслідок зосередженості на внутрішньому світі, на самооцінці, на ідеях, що блукали у глибині власного «Я».

 

Демонстративний тип психіки може призводити до психічних розладів — гострих неврозів типу істерії, пов’язаної з граничним егоїзмом, відсутністю почуття обов’язку перед людьми, загостренням потреби у фантазуванні аж до авантюризму, маніакальною впертістю в переслідуванні корисливих цілей і повною некритичністю. Нічого подібного у Гоголя не було. Його психічні розлади пов’язані з успадкованою хворобою — фобією.

 

Нещастя Гоголя полягало в тому, що справжнє відчуття смерті приходило до нього неодноразово. Свідомість жевріла, а до відчуття смерті додавався інший страх: Гоголь боявся, що його поховають у летаргічному сні. Це було випробування всіх життєвих сил.

 

Гоголь працював, доки міг, і самовіддана праця рятувала його від жаху. Але напади ставали дедалі важчими, праця дедалі менш успішною. Відчуваючи, що він не виконає свого обов’язку перед людством, Гоголь написав книжку у формі листування. «Вибрані місця з листування з друзями» вийшла в світ 1847 р. і дискредитувала Гоголя в очах як правих консерваторів, так і ліберально-демократичних прихильників. Дійсно, книжка була сповнена багатослівних сентенцій, які аж ніяк не могли замінити бодай слабкої белетристики, загалом консервативна, але невиразна й малозрозуміла за своїм спрямуванням.

 

Долаючи неймовірні внутрішні труднощі, Гоголь працював над другим томом «Мертвих душ». Наприкінці 1851 р. праця була переважно закінчена. Найближче оточення Гоголя тоді вже складали люди не просто консервативні, а ретроградні і вкрай реакційні. Ніхто не сприймав другий том як великий твір, а в планах був ще третій том, який мав вивершити колосальну споруду і змінити людство. У Гоголя почався напад душевної хвороби, відчуття чогось невиліковного «в кишках». Він їздив до церкви, плакав і молився, таємно від знайомих зовсім перестав їсти. Рукопис другого тому він спалив. Гоголь визнав поразку і не хотів жити. Він помер перед ранком 21 лютого 1852 р., не доживши місяця до сорока трьох років. /352/