Люди старої УкраїниСеред українських священнослужителів і козацької старшини староукраїнської доби можна назвати багато колоритних особистостей, які, може, й не відіграли великої ролі в культурі, але були її шанувальниками і носіями та, у будь-якому разі, яскравими представниками свого часу.
Коло найбільш згуртованих і освічених старшин єлизаветинських часів («наша компанія», як називає їх у своїх щоденниках генеральний підскарбій Яків Маркевич), до якого входили брати Маркевичі, генеральний писар Андрій Безбородько, лубенський полковник Іван Кулябко, стародубський полковник, а потім гетьман Іван Скоропадський, генеральний суддя Іван Гамалія, влаштовувало зустрічі не тільки в Україні у своїх маєтках, а й у столиці, куди доводилося часто виїжджати у різних адміністративних та судових справах. Насамперед з Яковом Маркевичем підтримує жваве листування вишуканою латиною Феофан Прокопович. Маркевича та його друзів дуже недолюблював полковник Миргородський, старий Данило Апостол, один із найрозумніших старшин, який заступив Скоропадського на гетьманській посаді 1727 року. Зусиллями Прокоповича стосунки Апостола з колом Маркевича було налагоджено: Прокопович дбав, щоб свої не сварилися.
Читаючи щоденники Якова Маркевича, не можна не зазначити дивовижної обставини. Ця освічена людина, яка писала Прокоповичу листи латиною і брала з собою в похід латинські історичні твори, ретельно записує всі дріб’язкові факти — з ким у кого обідали, чи у генерала Єропкіна, чи у графа Шереметьєва, чи у своїх — Завадовського, Кочубея, Кандиби, хто прийшов, посидів і пішов, скільки грошей видано на горілку і скільки голів цукру куплено тощо; все це писано «поросійськи українською мовою». Тільки там, де зазначаються усілякі шлункові та інші подібні явища, делікатно вживається латина. Наприкінці століття Андрій Григорович Полетика в листах з Петербурга додому в Ромни, сповнених ніжності до дружини й туги за домівкою, пише про ті ж голови цукру і корки для /261/ пляшок з англійським пивом, хоча заклопотаний він переважно високодуховними справами, пов’язаними з історією українського козацтва.
Виникає питання: що взагалі було подією з точки зору людей тієї епохи? Якими координатами вони користувалися, відділляючи з потоку життєвих вражень важливе і цікаве від неважливого і нецікавого, щоб занотувати це важливе і цікаве в листі чи щоденниковому записі?
Можливо, відповідь на це запитання підкаже епізод із життя графа Олександра Безбородька. Граф, пізніше — князь Безбородько жив на широку ногу, мав палаци, кріпацький гарем та багато любовних пригод, був досить безцеремонний, вимагаючи для себе у цариці Катерини села і кріпаків, водночас — людиною вкрай обережною, завдяки чому зумів у надзвичайно мінливому політичному кліматі катерининського двору до старості утримати високі позиції. Обережність не завадила Безбородькові не тільки підтримувати своїх земляків, а й посвоєму вболівати за Україну, допомагати збирати історикам різні архівні матеріали, зрештою, і його скарби пішли на справу української освіти, на Ніжинський ліцей «графа Безбородька».
Одного разу на Безбородька в його палаці чекав якийсь відвідувач з України (бували випадки, коли вони добиралися до нього навіть в його екіпажі). Крізь щілинку Безбородько, який мав намір утекти іншим ходом, спостерігав за земляком. Той спочатку просто сидів, нудьгуючи, а потім почав ловити мух. Захопившись полюванням, він ненароком так тріснув по вазі, на яку сіла муха, що дорогоцінний посуд звалився і розбився вщент. Відвідувач стояв, переляканий на смерть, коли зі своєї схованки з’явився граф і запитав: «Чи спіймав?»
Безбородько, звичайно, чудово розумів цінність розбитої вази, йому було її дуже шкода. Але то був час катерининського стилю бездумної розкоші і щедрості, була гра в «хохла», така ж, як і його вимова та слівця, було юродство, подібне до суворовського, був грубий і смішний «нижній світ», в якому зручно заховатись. Ця буденність «нижнього світу» безпосередньо сусідила з високим світом мистецтва, релігії, патріотизму, але не стикалася з ним, і можна було жити водночас у двох світах, обираючи щоразу і культуру поведінки, і культуру думок та почуттів.
Своєрідну гру в «хохла» можемо бачити і в поведінці гетьмана Кирила Розумовського — «гетьмана в перуці», як його іронічно називали історики, підкреслюючи його несправжнє гетьманство. Кирило Розумовський дійсно добре усвідомив, що зберегти високий ранг при дворі можна не особливо ревною службою, а лише обережно догоджаючи цариці. Зі своїх численних посад він особливо цінував посаду командира лейб-гвардії Ізмайлівського полку, яка забезпечувала йому важелі реальної влади. Хоч як це дивно, до театральної посади гетьмана Малоросії Кирило поставився досить серйозно і був, як виявилось, добрим хазяїном. Надто серйозне ставлення до гетьманства стало причиною його — і його улюбленого середнього сина Андрія, якого Розумовський бачив своїм спадкоємцемгетьманом — немилості при Катерині. /262/
У поважному віці Кирило Розумовський любив погратися в простяцьке малоросійство, за обідом хор співав йому українських народних пісень, які він, за його словами, співав сам, у той час, як був парубком. Більше того, коли колишній гетьман судився за свій замок у Гадячі, він не посоромився звинуватити в расовій нечистоті всю козацьку старшину, серед якої, за його словами, було повно вихідців із євреїв, татар, поляків, циган тощо (що недалеке від істини). При цьому, за деякими даними, Кирило Розумовський був відомим масоном і навіть нібито засновував масонську ложу у Варшаві. Сини Розумовського теж належали до масонів, завдяки чому клан Розумовських називали «російськими Монморансі».
Серед української освіченої публіки були люди дуже різних культурних орієнтацій. Прикладом може бути освічена старшинська сім’я Козельських з Полтавщини. Ця сім’я збирала пам’ятки козацької старовини, один із трьох рідних братів Яковів Павловичів Козельських зберіг, зокрема, літопис Граб’янки, про який мова далі. А Яків Павлович Козельський середній (близько 1728 р. — після 1793 р.) був орієнтований на сучасну філософську думку Заходу. Після риторики в Київській академії він навчався в Петербурзі механіці, артилерії і фортифікації, мав праці в цих галузях, написав філософський твір «Философические предложения» (1768 р.), переклав і видав філософські статті з «Енциклопедії» Дідро. Козельський включає у визначення етичної природи вчинку гуманістичні критерії, не обмежуючись суто раціональними, по суті, прагматичними виправданнями: він підкреслює, що політика є наука виробляти правильні наміри «найпридатнішими і при тому праведними засобами» *, тобто відділяє раціоналізм від принципу «мета виправдовує засоби». * Избранные произведения русских мыслителей второй половины XVIII в. — М., 1952. — Т. 1. — С. 503.
Іншим шляхом йде від освітнього напряму Києво-Могилянської академії Паїсій (Петро) Величковський (1722 — 1794 р.). Йому був неприйнятний саме світський характер освіти. Величковський багато мандрував по монастирях України, по правому й лівому берегах, і бажаний йому духовний клімат знайшов не на Україні, а спочатку в Молдові, потім на Афоні. Там він відкрив для себе Ніла Сорського та інших ченців спіритуалістської традиції. В листах Величковський описує життя в скиту як дійсну «золоту середину» в людському існуванні, не наполягаючи на тому, що кожна віруюча людина повинна піти в скит. Розробивши систему чернецтва і звертаючи особливу увагу на психотехніку молитви, доведеної до очисного плачу, Величковський переклав російською мовою антологію містичних праць грецьких авторів («Добролюбіє», Москва, 1793 р.). Саме від старця Паїсія починається в Росії традиція, з найбільшою повнотою втілена в монастирі Оптиної пустині. Старці цього монастиря і опублікували його біографію.
Ще один мислитель неакадемічного напряму — глибоко релігійний діяч Катерининських часів, член просвітницького гуртка Новикова, масон Семен Іванович Гамалія (1743 — 1822 рр.), що теж навчався у Києві в академії. На протиставленні внутрішньої і зовнішньої людини побудований весь його світогляд. «Бажаю вам і собі тліти у зовнішній людині, а у внутрішній оновлюватися /263/ у всі дні» *, пише він одному із своїх численних кореспондентів. «Зовнішні справи робити можна, але прив’язуватися до них не можна» — така особливість масонського ставлення до світського життя, яке не заперечується, але вважається немовби недійсним, примарним. Етична програма Гамалії — приборкування чуттєвої людини розумом, а розуму вірою. При цьому Гамалія — пристрасний противник театру як в житті, так і в мистецтві. З цим пов’язане і вчення про потрійну природу людини, яке ґрунтується на староруських релігійних джерелах. Людина в «скотськім житті» є язичник, у законному житті — громадянин, або ізраїльтянин, в Євангельському — християнин. Саме до «скотського», тварного життя належить театральність і всіляка ігрова діяльність. * Письма С. И. Гамалеи. — М., 1836. — Кн. 1. — С. 35.
Ніби й несхожий на всіх цих людей Василь Григорович-Барський (1701 — 1747 рр.), старший із двох братів родом із Бара, вихованців Київської академії (про архітектора Івана Григоровича-Барського йтиметься далі). Нестримна цікавість, глибокий інтерес до людини, її побуту, культури, вірувань і цінностей погнали його, двадцятидвохлітнього хлопця, в подорож по ойкумені: Австрія, Молдова, Валахія, Італія, Греція, Палестина, Сирія, Аравія, Єгипет. Розповідь про мандри, що тривали двадцять чотири роки, могла б стати захоплюючою книгою. І таку книгу Василь Григорович написав, але це був не авантюрний роман, а етнологічне та економікогеографічне дослідження, яке відкрило українському читачеві цілий культурний континент. Невдовзі після повернення додому Василь Григорович-Барський помер; похований в Київській академії. Записки його поширювалися в списках, читалися з захопленням; 1778 р. вони були надруковані під назвою «Странствования Василия Григоровича-Барского по святым местам с 1723 по 1747 г.».
Хоч мандри Григоровича-Барського вийшли далеко за межі рідного краю, він належить до тієї ж породи неспокійних дослідників з ненаситною і безкорисливою жадобою знання, що характерні для староукраїнської культури. Він жив на початку її пізнього періоду, розширюючи культурні обрії; на схилі цієї доби височіє постать іншого мандрівника, дослідника царини духу Григорія Сковороди.
|
