Литовські статути

 

Впродовж XVII ст. сейми Великого князівства Литовського прийняли три редакції так званих Литовських /142/ статутів — 1529, 1566 і 1588 років; проте статут 1588 р. вже мало різнився від попереднього. Прийнявши статут 1566 р. як правову засаду існування Великого князівства Литовського, правлячі кола князівства, як литовська, так і русинська — білоруська і українська — знать, могли вже йти на об’єднання двох держав.

 

Певна різниця у загальній поставі польської і литовсько-руської шляхти виявилася у їх ставленні до правової культури.

 

Підготовка Литовських статутів була великою справою, що вимагала серйозної юридичної культури. Як зазначив видатний польський дослідник Юліуш Бардах, подібні за обсягом проекти не були здійснені тоді в жодній європейській країні попри поширені в Європі XVI ст. ідеї раціональної кодифікації права. В Польщі атмосфера для подібної юридичної діяльності була вкрай несприятлива. Один із головних учасників роботи над документами, професор римського права Краківської академії, вихованець університетів Падуї і Болоньї Петро Ройзіус (Педро Руїс де Морос, іспанець) писав своєму приятелеві, що юрист у поляків пошановується так само, як кушнір у ефіопів *. Саме тому Ройзіус переїхав до Вільно.

 

В Європі ідеї правової реформи були пов’язані з тенденцією до створення централізованих правових держав, у яких статус людини не залежить від її станової, етнічної, релігійної тощо приналежності та від регіону, в якому вона проживає. Такі умови в європейських державах не могли скластися, доки вони залишалися становими державами. В Польщі подібні ідеї викликали особливо шалений опір шляхти, оскільки принцип рівності всіх перед законом (незалежно від того, які саме свободи визнавались за громадянами) загрожував привілейованому становищу шляхти і виборності короля (тобто рівності шляхти навіть із королем). Тому шляхта принципово виступала проти правової держави. Згаданий Станіслав Оріховський наполягав на тому, що римське право є право людей невільних: він хизувався тим, що «ані параграфів, ані глосс не вчив, а що є декрет, не розуміє». Оріховський закликав шляхту повиганяти отих докторів наук ізза Альп, що «волочаться по краю»: «повинні гидувати ними, пановебраття, що, зрештою, ви й робите. Повинні уникати їх як зарази, як Неронову школу, виганяти їх з нашого королівства, аби ці паршиві вівці не заражали чистих джерел нашої справедливості...» **

 

* Bardach J. O dawnej i niedawnej Litwie. — Poznan, 1988. — S. 32.

** Там же. — S. 38.

Кодифікація права могла бути здійснена лише за умов, коли у Великому князівстві Литовському, а передусім у найчисельнішій його «руській» частині, вже існувала, висловлюючись по-сучасному, інтелігенція досить високого рівня освіченості. /143/ Користуючись юридичними консультаціями фахівців, литовсько-руська шляхта створювала правові умови свого входження в спільну Річ Посполиту, що ґрунтувались на традиціях Київської Русі, враховували деякі важливі норми римського права і забезпечували умови панівного положення шляхти та соціальної стабільності на цьому ґрунті. Маємо приклад розвитку світських культурних форм, що не легітимізовані посиланнями на релігію, а існують паралельно.

 

З точки зору становища людини в тогочасному українському суспільстві, її свободи і безпеки, найсуттєвішим є артикул 1 розділу 12 Статуту 1588 р. — «Про забиття чоловіка простого стану від шляхтича». В ньому зокрема говорилось: «Ми, Господар, кладучи край сваволі і зухвальству людським, котрі в людях нестриманих час від часу виявляються без усякого страху Божого, з чого і кров невинну людську безвстидно і безвинно, з надією сплати за неї грошової виплати, розливають і тим не менше Пана Бога до гніву на Річ Посполиту штовхають, встановляємо: якби який шляхтич з зухвальства, з пияцтва і без причини до свавілля умисне, легковажачи право посполите і знущаючись над створінням Божим, чоловіка простого стану, не шляхтича, забив, а був би пійманий одразу на гарячім учинку в часі, визначеному в сім статуті як гарячий учинок, такий шляхтич після належного доказу має бути скараний на горло, крім сплати головщини» *.

 

* Статут вялікага княства літоўскага 1588. — Мінск, 1989. — С. 312 — 313.

 

Великий князь і його близькі люди добре знали свою шляхту — нестриману, водночас закомплексовану і пихату, грубу і свавільну. Обмеження цієї сваволі для випадку умисного вбивства ґрунтується на християнських нормах: «не убий» стосується всіх людей однаково. Вперше з часів Київської Русі засуджується вимір ціни людського життя в грошах, та ще й залежно від соціального стану вбитого. За смерть убивця має платити власним життям — цей принцип поширюється на всіх підданих держави.

 

Проте реально здійснити ці елементарні права людини на життя і безпеку особистості для простого люду було важко або й неможливо. Уявімо, що розлючений шляхтич вихопив шаблю і зарубав парубка в присутності, скажімо, його батька і матері. Ті поскаржилися, а шляхтич присягнув, що парубок з погрозами накинувся на нього, і він мусив вжити зброю в обороні. Згідно зі статутом, справа невтішних батьків безнадійна. Шляхтич щонайбільше заплатить «головщину» залежно від статусу забитого, як і було за «Руською правдою».

 

Присяги свідків далекі від норм доказу, які використовувало римське право. Справа в тому, що слово шляхтича розцінювалось як доказ. Юридична сила, яку має слово людини із вищого стану, відображає ту харизму, яку в свідомості суспільства носив у /144/ собі «шляхетний». Звідси еквілібристика у визначенні кількості і характеру необхідних свідків.

 

У праві лишилися від «Руських правд» штрафи за вбивство, залежні від соціального статусу жертви. Розцінки вартості життя людей простого стану такі (артикулЗ): панцерний слуга — 60 кіп грошей, путний слуга — 50 кіп, бортник — 40 кіп, тяглий чоловік — 25 кіп, челядник домовий отчизний або полоненик — 20 кіп грошей, жінки їх — удвоє дорожчі. Від «простих людей» відрізняються державні службовці — тіуни, ключники, війти, старці (виборні особи селянського самоврядування), кожен з яких оцінюється в 40 кіп грошей.

 

 

По 30 кіп грошей оцінюються ремісні люди — «майстер, органіст, пушкар, майстер шиття золотом, маляр, сокольник, конюх, кравець, майстриня шиття золотом, килимник, ткач, слюсар, стельмах, тесляр, коваль, столяр, псар, візник, муляр, швець, гончар» (артикул 5). Міщани міст, які живуть за магдебурзьким правом і мають своє самоврядування, — по 30 кіп, міщани маленьких міст — по 25 кіп грошей. Євреї судились за власним правом; за вбивство єврея шляхтич судився, як звичайно за вбивство простої людини, але головщини не платив. Татари, які служили у війську чи були шляхетного татарського звання, мали ті ж права, що й шляхтичі, головщини за них — 100 кіп грошей. Прості татари — візники, ремісники, зеленщики, скотопромисловці тощо — оцінювалися в 25 кіп. Іновірці — євреї і татари — не мали права займати державні посади і тримати невільниківхристиян.

 

Маємо, таким чином, енциклопедію соціальних прошарків у тій їх точній оцінці, яка, за давньоруською традицією, виражає все в грошах. Ціни ці досить високі, якщо зважити, що кінь вартий, за статутом, 2 копи (копа — 60 грошей); досить сказати, що місто Берестя (Брест) сплачувало податку на рік 150 кіп грошей.

 

Але справа полягала не в тому, як оцінювались тіуни, а як — коні. Тепер, на відміну від давньоруського права, така оцінка не мала нічого спільного з ринковою ціною, бо, згідно з литовськими статутами, людину не можна продавати і купувати.

 

Саме Статут зробив вирішальний крок, який відділяє від примітивних, архаїчних суспільств суспільства з розвиненою культурою влади і власності і який в Росії зроблено тільки з ліквідацією кріпацтва: свій не може бути рабом. Про це прямо говорить артикул 11 (під назвою «Людина вільна ні за який злочин не може бути віддана в неволю») того ж розділу 12. Статут повністю перекриває можливість потрапляння в рабство іншим шляхом, як успадкування «челяді /145/ домової отчинної» та полон. Тяглі селяни були юридично вільні і мали право власності і передачі власності у спадщину, щоправда, обмежене обов’язковістю дозволу землевласникашляхтича. Не мали права власності тільки особи, які, згідно з правом, нічим вільно не володіють: неповнолітні діти, ченці, сини, не виділені від батька, ті, хто був по закону переданий комусь у чужу власність (подаровані холопи), полоненики, дворова челядь, вигнанці й божевільні.