Теологічні ідеї християнства

Головні теологічні ідеї християнства обґрунтовані отцями східної церкви в період патристики, в IV — VIII сторіччях. Згідно з цими положеннями, царина буття Бога, в якій він знаходиться у своїй троїстій єдності, протистоїть царині творіння, яка, в свою чергу, складається з двох підцарин: небесної та земної. Тільки земна царина є тварною, тобто має вигляд і форму, може сприйматися чуттєво і підлягає уявленню. В тварному світі все знаходиться в просторі й часі. Небесний же світ — це не світ, що знаходиться «у небі» в якомусь просторовому розумінні слова, це світ, /88/ який не має просторово-часових характеристик, знаходиться поза часом і в цьому розумінні вічний, містить у собі прообрази і сили всього, що існує в «цьому», тварному, земному світі. Царина буття Бога відмінна від усього, не має тварних форм і недосяжна для уявлення і людського розуму.

Водночас у творах «каппадокійської великої трійці», що внесла вирішальний доробок у формулювання головних ідей християнства у вигляді догматів (Василій Великий, його друг і соратник Григорій Богослов та брат Григорій Нисський), а також у більш пізніх письменників підкреслюється, що Бог пізнаваний і що існують шляхи богопізнання, визначені церквою.

Виділяють два види богопізнання: апофатичний і катафатичний. Апофатичний шлях є шлях через заперечення: Бог не є ні істота людського виду, ні щось взагалі подібне до доступних нам образів, ні розум, яким ми його можемо уявити за аналогією з власним нашим розумом, ні любов у нашому розумінні, ні цілеспрямований вибір... Такий шлях пізнання Бога веде до усунення всього тварного у власному житті, до аскези, яка має своїм наслідком екзальтацію, екстаз, що в них людина одержує одкровення. Тут стає можливим шлях катафатичний: Бог є ті чи інші блага і чесноти, але не в їх конечному визначенні у тварному світі, а в їх проекції на безконечність, в абсолютному перебільшенні. Концепція апофатичного і катафатичного пізнання, викладена у творах анонімного автора, який ховався під іменем Діонісія Ареопагіта, не була загальновизнаною у східній церкві і набула особливої популярності лише після XIV сторіччя. Проте вона відповідає головним ідеям патристики.

В уявленні людей того часу у тварному світі упорядкований космос оточений хаосом навіть просторово: всесвіт зображується як острів, оточений океаном — вода, як аморфна субстанція, завжди була образом хаосу. Сфера буття Бога, за християнською теологією, — не хаос, а надрозум, її неосяжність для людського розуму випливає з того, що вона мислилась не просто як порядок, а як джерело і начало порядку.

Християнське вчення про Трійцю значною мірою спирається на неоплатоніка Плотіна, який говорив про діалектику Єдиного в трьох її «засадових іпостасях» — Єдиному, Розумі і Душі. Враховуючи, що єдине — це антитеза множинності, можемо вбачати в Плотіновій трійці далекі відгуки індоєвропейської потрійної функціональності космосу (розумна, душевна і тілесно-множинна функції в житті індивіда і структурі суспільства).

До образу тричастинного світового дерева ближча християнська ідея ієрархічної будови космосу — ідея «ліствиці буття», східчастої структури, яка веде від Бога до тварного світу. У зв’язку з цим псевдо-Діонісій розробляє містичне вчення про потрійну структуру небесного світу, або світу ангелів, середнього між Богом та тварним світом. «Небесні сили» були немовби перекладом на церковну мову побутових уявлень про злих і добрих духів, з якими людина того часу спілкувалася на кожному кроці. Цей світ посередників між Богом і людьми гармонійно організований у тріади: Херувими, Серафими, Престоли; Господства, Сили, Власті; Начала, Архангели, Ангели. /89/ Перші найближчі до Бога і мають з ним безпосередні контакти, останні — найближчі до земного світу. У період, коли християнство стало релігією слов’ян, мотиви есхатології, мотиви «кінця світу» і Страшного суду вже не відігравали такої ролі, як у перші століття християнства. Тоді друге пришестя очікувалося з року на рік, якщо не з дня на день, і це надавало побутові християн гострого відчуття трагічної урочистості. В X — XIII ст. тривожні знамення привертають напружену увагу мирян, кліру, літописців, але навіть в очікуванні 1000 року за Р.Х. загальної істерії очікування кінця світу не було. Проте тема спасіння від цього не перестає бути центральною в плані особистості, надія на посмертне існування і воскресіння докорінно змінює ставлення до покійників і до смерті, стає дедалі активнішим моральним чинником.