Цивілізація – соціальна організація громадського життя, характеризується загальним зв'язком індивідів, їхніх об'єднаніші що забезпечує існування І прогресивний розвиток людства.

Активна творчість мас, будучи втіленням у матеріалі природи чи акумульованою у творах мистецтва, перетворює народ в універсальний суб'єкт культури. Основною метою культурної політики стає активізація творчості мас

Поділ культури на матеріальну і духовну, одна з яких продукт матеріального, а інша — духовного виробництва, здається очевидним. Предмети матеріальної і духовної культури можна використовувати по-різному. Тому функціональне розходження між матеріальною і духовною культурами дійсно існує. Але разом з тим те Й інше є культура, що несе в собі матеріальне і духовне в єдності. Світ культури — це світ матеріальних і ідеальних, духовних цінностей.

У культури, як і всякого діалектично розвинутого процесу, є стійка консервативна і розвиваюча, новаторська сторони. Стійка сторона культури — це культурна традиція, завдяки якій відбувається нагромадження і трансляція людського досвіду в історії.

Культурна політика будується з врахуванням двох моментів:

1. Відвідування установ культури ґрунтується винятково на добровільних началах і здійснюється у вільний час, який кожна особистість вільна використовувати за своїм розсудом, виходячи з внутрішніх духовних потреб і спонукань.

2. Пряме і непряме проникнення у світ духовних захоплень і бажань особистості, уміння задовольнити їх.

Освоєння особистістю культури не тотожне тільки лише засвоєнню змісту минулої культурної спадщини. Це пов'язане з природою людської практики, що представляє власне соціокультурний процес Культура існує як єдність об'єктивного і суб'єктивного. Змінюючи навколишнє середовище, людина формує певну культурну історичну форму життя, у тому власне, складається активний, творчо-перетворюючий характер людської практики, її здатність, створювати відсутні в природі у чистому вигляді предметні форми людської культури, об'єднати і погоджувати в процесі діяльності логіку буття предметів людської праці з логікою суспільних умов життєдіяльності особистості.

Культура не є застиглою, раз і назавжди даною. Вона змінюється в міру розвитку потреб суспільства. І ці зміни зв'язані з взаємодією внутрішнього саморозвитку культури з зовнішніми факторами.

Зміни в культурі відбуваються і під впливом взаємодії різних культур.

Соціальні зміни виявляються в виникненні чи зникненні певних елементів культури, трансформації зовнішніх і внутрішніх зв'язків, що відбиваються в способі життя індивідів.

Розглянуті в динаміці соціальні зміни є соціальним процесом. Розрізняють соціальні процеси функціонування, що забезпечують відтворення якісного стану об'єкта, і соціальні процеси розвитку, що обумовлюють перехід до якісно нового стану.

Розвиток — це не що інше, як необоротні закономірні зміни (складу, структури), тобто ті, що носять характер корінних, якісних. За спрямованістю розвиток може бути прогресивним і регресивним.

у соціологічній літературі розмежовуються два типи соціальних механізмів зміни, розвитку: еволюційний та революційний і відповідно формулюються два методологічних підходи до аналізу змін.

При цьому еволюційні процеси трактуються як поступові, повільні, плавні кількісно-якісні перетворення, революційні — як відносно швидкі, корінні якісні зміни. Ці підходи виходять з ідеї поступального розвитку як переходу від простого до складного, від нижчого до вищого, від менш досконалого до більш досконалого.

Найбільш повно еволюційний підхід представлений у Г. Спенсера, який розглядає історичний процес як частину глобальної еволюції світу. Критерієм прогресу Г. Спенсер вважав ускладнення соціальної організації суспільства.

Е. Дюркгейм, розвиваючи ці ідеї, обґрунтовує положення про те, що причиною і результатом зростаючого ускладнення суспільства є поділ праці.

Представники еволюційного підходу розглядають розвиток суспільства як поступовий перехід від традиційного до сучасного суспільства. У Ф. Тьонніса в книзі "Громада і суспільство" критерієм прогресу є зміна в системі зв'язків і типі регуляції поведінки. Якщо для традиційного суспільства, за Ф. Тьоннісом, характерні нерозвинена спеціалізація, особливе значення сім'ї та громади, общинних цінностей і релігії, то для сучасного суспільства характерна поява спеціалізованої професійної діяльності, великих об'єднань людей, ослаблення соціальної солідарності, орієнтація на особисту вигоду. Якщо регуляція поведінки в традиційному суспільстві здійснюється найбільше на основі звичаю, то в сучасному суспільстві переважає регуляція на основі формалізованих правових норм.