Принцип суверенної рівності держав

Принцип суверенної рівності держав складає основу сучасних міжнародних відносин. Це означає, що кожна держава зобов'язана поважати суверенітет інших учас­ників системи, тобто їхнє право в межах власної терито­рії здійснювати законодавчу, виконавчу і судову владу без якогось утручання з боку інших держав, а також

самостійно проводити свою зовнішню політику. Під­тримку міжнародного правопорядку може бути забез­печено лише при повній повазі юридичної рівності учас­ників.

Об'єктивні закономірності міжнародних відносин, їхня поступова демократизація призвели до розширення змі­сту принципу суверенної рівності держав. У сучасному міжнародному праві він із найбільшою повнотою відби­тий у Декларації про принципи міжнародного права, що стосується дружніх відносин і співробітництва між дер­жавами відповідно до Статуту ООН 1970 року. Пізніше цей принцип був розвинений у Декларації принципів Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) 1975 року, Підсумковому документі Ві­денської зустрічі представників держав-учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі 1989 року, Паризькій хартії для Нової Європи 1990 року і ряді інших документів. Даний принцип закріплений у статутах міжнародних організацій системи ООН, у статутах більшості регіональних міжнародних органі­зацій, у багатосторонніх і двосторонніх угодах держав і міжнародних організацій, у правових актах міжнарод­них організацій.

Відповідно до Декларації про принципи міжнарод­ного права 1970 року поняття суверенної рівності вклю­чає такі елементи:

а) держави юридично рівні;

б) кожна держава користується правами, власти­
вими повному суверенітету;

в) кожна держава зобов'язана шанувати правосу-
б'єктність інших держав;

г) територіальна цілісність і політична незалеж­
ність держави недоторкані;

ґ) кожна держава має право вільно вибирати і роз­вивати свої політичні, соціальні, економічні і куль­турні системи;

д) кожна держава зобов'язана виконувати цілком
і сумлінно свої міжнародні зобов'язання і жити у
злагоді з іншими державами.

Основне призначення принципу суверенної рівно­сті — забезпечити юридично рівну участь у міжнарод­них відносинах усіх держав незалежно від розходжень економічного, соціального, політичного або іншого ха­рактеру. Оскільки держави є рівноправними учасниця­ми міжнародного спілкування, усі вони мають принци­пово однакові права й обов'язки.

В даний час держави часто передають на користь утворюваних ними міжнародних організацій частину своїх повноважень, що раніше вважалися невід'ємни­ми атрибутами державного суверенітету. Відбуваєть­ся це з різних причин, у тому числі в зв'язку зі зрос­танням числа глобальних проблем, розширенням сфер міжнародного співробітництва і, відповідно, збільшен­ням кількості об'єктів міжнародного правового регу­лювання. Проте це не означає применшення принци­пу суверенної рівності в міждержавних відносинах. Передаючи частину своїх повноважень міжнародним організаціям добровільно, держави не обмежують свій суверенітет, а, навпаки, реалізують одне зі своїх суве­ренних прав — право на укладання угод. Крім того, держави, як правило, лишають за собою право контро­лю за діяльністю міжнародних організацій.

3. Принцип незастосування сили або погрози силою

Демократизація міжнародних відносин із неминучі­стю призводить до обмеження застосування сили або погрози силою. Вперше ця об'єктивна закономірність була закріплена в якості принципу міжнародного пра­ва в Статуті Організації Об'єднаних Націй, підписано­му в Сан-Франциско 26 червня 1945 року, що був вироб­лений у період визвольної боротьби проти фашизму і відбив демократичні устремління і надії народів на справедливий повоєнний устрій міжнародних відносин.

Відповідно до статті 2 Статуту (п. 4) «усі Члени Орга­нізації Об'єднаних Націй утримуються в їхніх міжна-

родних відносинах від погрози силою або її застосуван­ня як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, не сумісним із Цілями Об'єдна­них Націй».

Згодом наведена формула Статуту була конкрети­зована в документах, прийнятих у формі резолюцій ООН. У їхньому числі: Декларація про принципи між­народного права 1970 року, Визначення агресії 1974 року, Заключний акт НБСЄ 1975 року і ряд інших до­кументів процесу в Гельсінкі, а також Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою або її застосування в міжнародних відносинах 1987 року.

У нормативний зміст принципу незастосування сили включаються:

— заборона окупації території іншої держави з по­
рушенням норм міжнародного права;

— заборона актів репресалій, пов'язаних із застосу­
ванням сили;

— надання державою своєї території іншій державі,
що використовує її для здійснення агресії проти тре­
тьої держави;

— організація, підбурювання, надання допомоги або
участь в актах громадянської війни або терористичних
актах в іншій державі;

— організація або заохочення організації збройних
банд, іррегулярних сил, зокрема найманців, для вторг­
нення на територію іншої держави.

Порушенням принципу незастосування сили слід та­кож вважати насильницькі дії у відношенні міжнарод­них демаркаційних ліній і ліній перемир'я, блокаду по­ртів або берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснити законне право на самовизначення, а також ряд інших насильницьких дій.

Статут ООН передбачає (глава VII «Дії у відношенні погрози миру, порушень миру й актів агресії») лише два випадки правомірного застосування збройної сили: із метою самооборони (стаття 51) і за рішенням Ради

Безпеки ООН у випадку загрози миру, порушення миру або акту агресії (стаття 42).

Застосування збройної сили в порядку самооборони правомірне тільки в тім випадку, якщо станеться зброй­ний напад на державу. Стаття 51 Статуту ООН прямо виключає застосування збройної сили однією державою проти іншої у разі прийняття останньою заходів еко­номічного або політичного порядку. У подібних ситуа­ціях, або навіть якщо в наявності загроза нападу, краї­на може вдатися до відповідних заходів лише при до­триманні принципу домірності.