Особливості державного регулювання різних сторін суспільства.

Держава по-різному на різних етапах розвитку реагує на економічні, соціальні, політичні та духовні відносини в суспільстві. У зв'язку з цим воно отримувало в історії різні характеристики: держава-зло (левіафан), держава-добро, сильна держава («нічний сторож»), не втручається в економіку, держава благоденства (забезпечує блага всім) і сучасна «трудова» держава (work-fare state), що працює для суспільства. Воно встановлює рівноправність і захист всіх форм власності, забезпечує свободу підприємницької діяльності, охороняє свободу конкуренції, забороняє монополістичну діяльність, захоплення ринку і встановлення монопольних цін. Разом з тим в сучасних конституціях відсутнє формулювання про «священну і недоторканну приватну власність», яка застосовувалася раніше. Навпаки, є положення про соціальну функцію приватної власності, проголошується що власність зобов'язує, що вона повинна служити загальному благу, допускається націоналізація приватної власності (звернення її у власність держави), зазвичай при дотриманні трьох умов: в інтересах суспільства (а не окремих соціальних груп) на основі закону, прийнятого парламентом (а не шляхом декретів уряду або комісарів), при виплаті рівноцінного, а нерідко попереднього відшкодування, розмір якого в спірних випадках встановлюється судом (а не на розсуд посадових осіб). Деякі конституції (Італії, Португалії, Бразилії і ін.), закони ряду країн (Єгипту, Філіппін та ін.) передбачають можливість аграрної реформи - встановлення межі земельної власності, примусове відчуження надлишків (а також земель поміщиків-абсентеїстів, що живуть в місті і не обробляють землю) і розподіл їх між безземельними, малоземельними селянами, сільськогосподарськими робітниками. Націоналізація приватних підприємств і цілих галузей (електротехнічної, вугільної промисловості, банківських груп і т.д.), аграрні реформи широко проводилися і періодично повторюються щодо окремих об'єктів у багатьох країнах (Австрія, Німеччина, Єгипет, Італія, Мексика, Франція, Японія та ін.) Всі ці заходи втручання, так само як і приватизація (оплатна або безоплатна, наприклад, житла в Росії, передача (продаж) державної власності приватним фізичним та юридичним особам), систематично здійснюються державою, державною владою (на основі закону). Проект закону про націоналізацію обговорюється в парламенті Росії. Поряд із загальним принципом свободи господарської діяльності держава встановлює також певні обмеження для свободи цивільного обороту окремими: видів власності (зброї, отрут, наркотиків), визначає об'єкти виключної державної власності, забороняє деякі форми підприємницької діяльності, дозволяється окремим природні монополії (наприклад, Газпром чи енергетичні системи в Росії). У власності держави знаходяться величезні матеріальні ресурси (в деяких вся земля, природні копалини, оборонні заводи, Рудний державний бюджет).

Для регулювання економіки застосовується прогнозування економічного розвитку. На відміну від директивного планування в тоталітарних соціалістичних країнах це індикативне, орієнтуюче планування.

В результаті названих та інших заходів державного регулювання розвинутих капіталістичних країнах створена соціально орієнтована ринкова економіка.

Державне управління поширюється на соціальні відносини в суспільстві, держава проводить певну соціальну політику. Перш за все сучасна держава надає безкоштовні та платні соціальні послуги (освіта, охорона здоров'я, працевлаштування, засоби зв'язку тощо) всьому населенню незалежно від соціальних груп і соціального стану особистості, у зв'язку з чим воно і отримало потім в конституціях назву соціальної держави. Разом з тим воно проводить певну соціальну політику, різну в демократичних і тоталітарних країнах (згадаймо гасло ліквідації експлуататорів в країнах тоталітарного соціалізму). При визначенні соціальної політики держава враховує насамперед інтереси домінуючого класу (соціальної верстви), приймаючи, проте, до уваги інтереси і інших верств населення. Воно надає переваги певним соціальним групам (в Китаї, наприклад, міському населенню в порівнянні з сільським у виборчих правах, пільги дрібним і середнім підприємцям). Держава вводить протиборство соціальних верств, груп тиску в певні рамки, регулюючи форми соціальних виступів. Вирішуючи економічні страйки працівників, держава забороняє політичні страйки, загальні страйки, страйки солідарності, страйки певних категорій державних службовців такі страйки можуть паралізувати державне управління), страйки на підприємствах життєзабезпечення (постачання водою, газом, електрикою), деяких видів транспорту і т.д. Одночасно держава обмежує права підприємців, іноді забороняючи їм масові звільнення (локаути) у разі страйку іноді забороняє індивідуальні звільнення без згоди союзу, довільне закриття підприємств. У деяких державах, наприклад у Швейцарії, одночасно дозволені економічні страйки, і локаути (закриття підприємств власників під час страйку).

Держава регулює інші форми протесту і тиску різних соціальних верств і груп, встановлюючи порядок проведення зборів, мітингів, пікетів, демонстрацій, забороняючи їх проведення в певних місцях. При порушеннях порядку, застосовує силу, розсіюючи незаконні демонстрації. В тоталітарних країнах держава забороняє всяку опозицію. Її виступи розглядаються як антидержавна діяльність і караються відповідно до кримінальним законом, а то й шляхом прямих розправ.

Держава регулює політичні відносини в суспільстві. Вона дозволяє або не дозволяє діяльність певних партій та громадських об'єднань, підтримує одні партії і обмежує або забороняє діяльність інших. Це має місце і в тому випадку, якщо конституція визнає свободу політичної опозиції. Правляча партія завжди в якійсь мірі використовує владні важелі, щоб перешкоджати опозиції прийти до влади. Однак в умовах демократії держава аж ніяк не прагне ліквідувати будь-яку політичну опозицію. Тільки немудра державна влада робить це. Проникливі керівники держави розуміють, що опозиція корисна для суспільства. Вона вказує на її «больові точки», і чим успішніше буде їх лікування, тим більше шансів у уряду зберегти своє перебування при владі, уникнути революційних потрясінь. Якщо ж забороняти політичну опозицію, заганяючи хвороби суспільства всередину, то наслідки можуть бути катастрофічними.

Поряд з партіями держава підтримує або утрудняє діяльність інших громадських об'єднань, дозволяючи або забороняючи їм участь у політиці (висування власних кандидатів, участь у виборчій кампанії, демонстрації з політичними гаслами і т.д.). Така участь забороняється, наприклад, соціально-економічним об'єднанням, зокрема профспілкам.

Держава впливає на політичний режим в суспільстві. Використання демократичних чи авторитарних методів здійснення державної влади складає серцевину політичного режиму в країні.

Держава створює основний масив політичних норм. Багато правових актів (закони та інші) мають політичний характер і, хоча в праві чисельно переважають неполітичні норми, право в цілому-інструмент політики держави. Саме шляхом правових норм держава регулює найважливіші сторони економічних, соціальних та інших відносин у суспільстві.

Нарешті регулююча роль держави, хоча і в незмірного ступеня, поширюється на духовне життя суспільства, інтуїції багатьох країн (у тому числі Росії) забороняють пропаганду расизму, націоналізму, розпалювання мовної та соціальної федеральний закон від 25 липня 2002 р. «Про протидію екстремістської діяльності»(з подальшими змін.) встановлює кримінальну, адміністративну чи цивільно-правову відповідальність за пропаганду винятковості, зверхності або неповноцінності громадян за ознакою їх відношення до релігії, соціальної, расової, національної чи релігійної приналежності, пропаганду або публічне демонстрування нацистської атрибутики або символіки, поширення терористичних поглядів. Він передбачає заходи по боротьбі з розповсюдженням друкованих та аудіовізуальних екстремістських матеріалів. Відповідно до рішення суду (державного органу) можуть бути конфісковані і знищені видання, відеозапису і т.д., пропагують заборонені законом людиноненависницькі погляди. У той же час держава в деяких країнах встановлює обов'язкову ідеологію (іслам у країнах мусульманського фундаменталізму, панча-сила в Індонезії, рукунегару в Малайзії і т.д.). Відповідні положення закріплені в конституціях, інших правових актах. У Конституції КНР 1982 р. говориться б ідеях Мао Цзедуна і Ден Сяопіна, в Конституції В'єтнаму 1992 р. - Хо Ши Міна, в Конституції КНДР 1972 р. - про ідеї чучхе.

Американський автор (виходець з Росії) В. Фрідман в книзі «Соціалістичні Штати Америки» характеризує втручання держави в різні сторони життя суспільства. Він стверджує, про втручання американської держави в усі сфери життя суспільства постійно і систематично і що в США здійснено всі 10 заходів, визначених як необхідні для соціалізму в «Маніфесті Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса. У Фрідмана багато перебільшень, проте ясно, що і в США, де, вважається, економічна роль держави слабкіше, ніж у Європі, держава регламентує самі різні сторони життя суспільства, регулююча роль держави (ми не говоримо зараз про її ступеня) з'явилася разом з виникненням держави, заперечувати її не потрібно, ліквідувати її неможливо. Проблема полягає в іншому-регулююча роль держави не повинна обмежувати саморозвиток суспільства. Правда, цей теоретичний постулат реалізувати в повному обсязі практично неможливо, оскільки всяке регулювання це саморозвиток зачіпає.