Ц е н т р В О І В з а р б і т р а ж у т а п о с е р е д н и ц т в а.

Для позначення третейських (арбітражних) судів, спеціально призначених для розгляду спорів, що випливають з правовідносин з іноземним елементом, звичайно використовується термін “міжнародний комерційний арбітраж” [102][234].

Саме таким постійно діючим органом є Центр ВОІВ з арбітражу та посередництва, який було створено спеціально для розгляду спорів, пов’язаних з інтелектуальною власністю. Повноваження цього міжнародного комерційного арбітражу та правила процедури розгляду справ його арбітрами встановлені Арбітражними Правилами ВОІВ (надалі – Правила) [122][235].

Статтею 46(a) Правил Центру ВОІВ з арбітражу та посередництва надаються повноваження по застосуванню широкого кола тимчасових заходів по захисту прав, у тому числі судових заборон, що є надзвичайно важливим для позивача. Якщо відповідач є фізичною особою, то грошові стягнення можуть не бути ефективним методом захисту прав позивача. Крім того, істотне значення для запобігання подальшому розповсюдженню несанкціонованого примірника твору має негайне припинення порушення, оскільки після того, як контрафактні примірники було розповсюджено через Інтернет, позивачеві буде дуже важко виявити їх в мережі та усунути їх звідти.

Стаття 63 Правил визначає терміни, у які має слухатися справа і в які має бути винесено остаточне рішення по ній. Справа має бути заслухано і провадження по справі оголошено закритим по дев’яти місяцях після заяви захисту або після скликання Трибуналу в залежності від того, яка подія сталась пізніше. Остаточне рішення має бути винесене протягом трьох місяців після цього. Оскільки рік є занадто довгим часом для позивача, тягар очікування протягом року може бути полегшено тимчасовими заходами, передбаченим статтею 46.

У статті 69 Правил визначаються арбітражні витрати. Мінімальна плата за розгляд спору арбітрами Центру становить 2000 доларів США реєстраційного мита та адміністративного мита. Розмір плати підлягає припасуванню, якщо формою правового захисту, що проситься, є судова заборона.

Зрештою, статті 71 та 72 надають арбітрам значну гнучкість при розподілі коштів, отриманих в якості плати від сторін у спорі або інших сторін, якщо сторони не домовились про інше.

3.3.3.2. А р б і т р а ж в р е ж и м і о н - л а й н.

Попри всі переваги існування Центру ВОІВ з арбітражу та посередництва, позивач може бути зацікавленим у методі розв’язання спору, який був би швидкішим та ефективнішим у фінансовому плані, оскільки йому, ймовірно, доведеться мати справу з численними порушеннями авторських прав чи ліцензійних угод.

Найкращим рішенням для позивача може стати арбітраж в режимі он-лайн, оскільки він якнайкраще придатний для розгляду окремих актів порушення авторського права. Он-лайновий арбітраж здатний значно скоротити витрати сторін та прискорити процес розгляду справи.

Для он-лайнового розв’язання спорів було започатковано два різних проекти.

По-перше, Центр ВОІВ з арбітражу та посередництва у першому кварталі 1998 року заснував службу он-лайнового розв’язання спорів з приводу доменних імен, а з середини того ж року вона займається і іншими видами комерційних спорів.

Цей проект має наступні беззаперечні переваги:

1. вся паперова робота, за винятком подання оригіналів документів, ведеться в режимі он-лайн;

2. всі арбітражні засідання можуть проводитися в режимі реального часу завдяки використанню IRC;

3. для слухання справи добираються незалежні арбітри;

4. правила і процедури здійснення арбітражу і посередництва через Інтернет розробляються ВОІВ.

По-друге, для розгляду спорів про порушення авторських прав між постачальниками послуг Інтернету було створено Проект Віртуального Магістрату. Незважаючи на те, що даний проект стосується лише постачальників Інтернет-послуг, його концепція могла би бути розширена з тим, щоби охопити всі спори стосовно порушення авторських прав або контрактів, пов’язаних з правами на інформацією. Арбітри працюють в режимі он-лайн, і подання скарги, відповідь, слухання і винесення остаточного рішення – все це здійснюється через Інтернет. Спір розв’язується протягом 72 годин [123].

З часом альтернативне розв’язання спорів в режимі он-лайн може стати переважним способом розгляду справ про порушення авторських прав. Правоволодільцям воно пропонує швидке і ефективне реагування на індивідуальні акти порушення норм авторського права або недотримання положень ліцензійних договорів.

Таким чином, існування ефективної системи альтернативного розв’язання цивільних спорів в глобальному масштабі цілком здатне стати ефективним засобом запобігання порушенням авторських прав в Інтернеті.

3.3.4. В и з н а н н я т а в и к о н а н н я і н о з е м н и х с у д о в и х т а а р б і т р а ж н и х р і ш е н ь.

Володілець авторських прав, який отримав рішення суду чи арбітражу у справі про порушення його прав на свою користь не у країні порушника, має бути готовим до того, що там це рішення може бути не визнано або не виконано.

Допустимість та порядок визнання та виконання іноземного судового чи арбітражного рішення визначається законодавством кожної конкретної країни та міжнародними угодами, в яких вона бере участь [124][236].

Визнання рішення іноземного суду чи арбітражу означає, що воно є підтвердженням прав та обов’язків в тій же мірі, що і рішення місцевого суду чи арбітражу. У випадках, коли судове чи арбітражне рішення передбачає здійснення компетентними органами якихось дій по захисту прав позивача, таке рішення має бути також виконано, тобто піддано спеціальній процедурі видачі дозволу на його виконання [102][237].

Більше того, будь-яке рішення суду або арбітражу буде підлягати перегляду апеляційним судом в державі відповідача, якщо він вирішить його оскаржити [125][238].

При вирішенні питання про визнання іноземного судового чи арбітражного рішення суд може скористатися широким колом підстав для відмови у визнанні, до яких, як правило, належать:

1. недотримання належної процедури;

2. відсутність особистої підсудності;

3. відсутність предметної підсудності;

4. неповідомлення відповідача;

5. суперечність публічному порядку країни суду [125][239].

Отже, навіть коли суд у країні позивача виявив персональну підсудність для слухання справи, позивач може бути вимушений знову доводити в суді країни відповідача правомірність встановлення існування такої підсудності. Крім того, суд в країні відповідача може відмовитися визнати рішення суду країни позивача через відсутність предметної підсудності. Зрештою, якщо суд країни позивача чи арбітраж застосував іноземне право до акту порушення, який стався в країні відповідача, суд цієї останньої країни також може відмовити у визнанні іноземного судового чи арбітражного рішення.

Законодавством різних країн закріплені різні системи виконання іноземних судових та арбітражних рішень. В одних країнах (наприклад, в Італії) вимагається лише перевірка іноземного судового чи арбітражного рішення з формальної точки зору та встановлення непротирічча його публічному порядку країни суду, в інших передбачена видача екзекватури (наприклад, у Франції та Бельгії) або реєстрація іноземного рішення в спеціальному реєстрі (наприклад, у Великій Британії), а в деяких (як у Франції) можлива і перевірка рішення по суті [102][240].

Спільним для всіх цих систем є вимога взаємності як умова для виконання рішення. На жаль, міжнародними двосторонніми та багатосторонніми угодами, згідно з якими держави зобов’язуються визнавати та виконувати іноземні судові чи арбітражні рішення як свої власні, охоплено чисельні, але далеко не всі країни світу. Так, Сторонами міжнародної угоди з найбільшою в цій галузі кількістю учасників – Конвенції ООН про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень [126], прийнятої в Нью-Йорку 1958 року, – є лише біля сотні держав [127][241].

Таким чином, за відсутності ефективного та всеохоплюючого міжнародного механізму виконання іноземних судових та арбітражних рішень, рішення іноземного суду чи арбітражу може не стати адекватним засобом захисту прав авторів та їхніх правонаступників.