ЗАВДАННЯ 8 страница

Між тім, треба матір на увазі, що самовільне фактичне заволодіння земельною ділянкою створює серйозну загрозу не лише правам власника цієї земельної ділянки, а і правам інших заінтересованих осіб. Тому воно та винне включатися в поняття самовільного зайняття земельної ділянки.

У літературі слушно підкреслювалося, що для самовільного використання природного об'єкта не обов'язково, щоб мала місце безпосередня його експлуатація. Достатньо, щоб природним об'єктом незаконно заволоділи, наприклад встановили огорожу.

Відносно самостійним різновидом саме вільного зайняття земельної ділянки Закон вважає також будь-які дії особини, котрі свідчать про намір використовувати земельну ділянку до встановлення її між у натурі (на місцевос тих), до одержання документа, що посвідчує декларація про неї, та до його державної реєстрації. У цьому випадку йдеться про самовільне використання земельної ділянки потенцій ним носієм земельні прав щодо конкретної земельної ділянки. При цьому треба врахову вати таке. За загальним правилом, самовіль не використання земельної ділянки є пору шенням встановленого порядку передання її у власність чи надання в користування. Алі річ у тім, що цей порядок включає кілька відносно самостійних стадій виникнення зе мельних прав: права власності на земельну ділянку чи права землекористування. У ме жах цих стадій уповноважений орган вино сить рішення про передачу земельної ділянки у власність чи надання її в користування, від водитися земельна ділянка в натурі (на місцевості), видається документ, який посвідчує виникнення земельні прав та підлягає дер жавній реєстрації.

У разі ж виникнення права власності на зе мельну ділянку в результаті придбання її, нап риклад, на підставі цивільно-правової догоди, вон підлягає нотаріальному посвідченню, що є в подальшому підставою для видачі держав ного акта на право власності на земельну ді лянку та його державної реєстрації.

Наявність лише рішення компетентного органу про передачу земельної ділянки у власність чи надання її в користування чи укладення цивільно-правової догоди про придбання права власності на земельну ді лянку ще не створює права користування нею чи права власності на неї. Це лише обов'язкова умова для потенційного виник нення такої можливості. Безпосередня експлуата ція земельної ділянки є допустимою лише после фактичної передачі її у відання закон ного власника чи землекористувача, одер жання відповідного документа та його дер жавної реєстрації.

Винесення відповідного рішення й передача земельної ділянки у власність чи надання її в користування — два органічно пов'язаних між собою моменти, котрі означають реаліза цію приналежного власнику права розпоря джатися землею. Дещо іншими за своїм ха рактером є дії щодо оформлення документів, котрі посвідчують право, що виникає, та їхні дер жавної реєстрації. Ці дії до права розпоряд ження землею із боці її власника безпосереднього ставлення не мають. Наприклад, у разі відчуження приватним власником зе мельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу він реалізує належне йому право розпорядження цією ділянкою. Реалізація права власності завершується в цьому випад ку после підписання власником земельної ді лянки договору. Видачу ж документа, що посвідчує право власності на земельну ділян ку (державного акта на право приватної улас ності), та його державну реєстрацію здійсню ють інші суб'єкти, котрі не є власниками цієї ділянки.

3.2. Напрямки удосконалення державного управління земельними ресурсами в сучасних умовах

Сучасне землекористування в Україні носить відбиток колишніх радянських екстенсивних методів господарювання. Аграрна сфера дотепер залишається “заповідником” неринкових методів управління, законодавчих обмежень права приватної власності. Землеємність вітчизняної промисловості є однією із найвищих у Європі. Значна кількість проблем спостерігається у питаннях збереження територій, що виконують важливі екосистемні функції тощо. За таких умов, проблема запровадження сталого землекористування в Україні може бути вирішена, перш за все, за рахунок удосконалення та посилення дієвості державного управління земельним ресурсами.

Пріоритетним завданням органів земельних ресурсів дотепер традиційно вважається забезпечення реалізації земельної реформи – перерозподілу земель державної власності та створення передумов рівноправного розвитку різних форм господарювання на землі. Але в сучасних умовах, коли реформування відносин власності на землю поступово наближається до свого логічного завершення, значної актуальності набуває окреслення провідних завдань державного регулювання земельних відносин у пореформений період.

Аналіз існуючих проблем землекористування, на які неодноразово зверталась увага Президента, Верховної Ради, а також Ради національної безпеки та оборони України, дозволяє окреслити у загальних рисах найбільш актуальні задачі органів земельних ресурсів на середньострокову перспективу. Сучасні українські науковці-дослідники державного управління земельними відносинами виділяють шість основних напрямів можливого удосконалення управління земельними ресурсами в сучасних умовах.