Процеси інтеграції та диференціації соціології освіти

53.Концепція влади в політичні соціології М.Вебера

Що стосується концепції влади, то у політичній сфері, за Вебером, на основі «раціональності» встановлювався чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, згідно з яким і визначалися форми права та форми управління. У традиційних суспільствах законність належала людині в особі пана або монарха і була спадковою; спосіб управління був високо персоналізований й обмежений звичаєвими нормами та обов'язками. На противагу владі «традиції» «раціональний» принцип законності залишався в неперсоналізованих правилах, які відокремлювали посаду від людини з її обов'язками і звільняли її від тягаря родинних обов'язків чи ведення домашнього господарства. Таким чином, критерій справедливого закону полягає не в сутності його змісту, а в процедурній відповідності його механізму, отже, сам процес законотворення звільняється з-під тягаря традиційних норм. Насамкінець «раціональне» управління перетворилося на постійну діяльність досвідчених професіоналів, обраних завдяки їх здібностям, а не на тій підставі, що вони є особистими васалами політичних покровителів. У всіх цих аспектах «раціоналізація» визначила розширення сфери компетенції і підвищення ступеня гнучкості політичної та управлінської систем.

Веберівський аналіз процесу «раціоналізації» показав і його негативні сторони. На його думку, процедурну норму інструментального раціоналізму намагалися відокремити від цілей, яким вона підпорядкувалась, і зробити її домінантною соціальною цінністю в собі, тоді як застосування організаційних форм мало на меті розширити владу людини, що досягала величезної влади в галузі особистого права.Одним із важливих практичних питань концепції влади для Вебера було те, яким чином можна обмежити розростання бюрократії. Ще одним - як поставити бюрократичну адміністрацію під політичний контроль. У політологічній соціології Вебера поряд із «традиційним» і «раціональним» принципами владних повноважень було виведено і третій принцип - «харизматичний». Він указував на владу, яка коренилася в особистості самого лідера і в непереборній силі його звернень, а не в традиції чи в правилах управління окремою сферою.

 

54.Соціологія особистості(предмет,основні етапи і проблеми) Соціологія особистості — галузь соціології, що вивчає особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин крізь призму суспільно-історичного прогресу, цінність суспільних систем, взаємозв'язків особи і соціальних спільнот.Латиною воно означало "персона". Римляни називали цим словом ритуальну маску, яку знімали з обличчя померлого і зберігали у помешканні його нащадків.У сучасному суспільстві предметом соціології є два взаємозалежні напрями пізнання: соціальна сутність людини та закони становлення і змін особистості у процесі життя. До найактуальніших завдань сучасної соціології особистості належать дослідження процесів формування світогляду світосприйняття, сфери свідомої та підсвідомої діяльності, засобів виховання та самовиховання, методів управління та самоуправління, впливів ролей, мети, віри, Вирішуючи ці завдання, соціологія особистості виконує світоглядну, пізнавальну, управлінську, виховну, педагогічну, дослідницьку, культурно-освітню, інформаційну, які охоплюють всі найважливіші аспекти буття людини у сферах праці, дозвілля, духовної діяльності.Давньогрецька культурна традиція розробляла концепцію «людини розумної» (homo sapiens), яка утверджує думку про відмінність людини і тварини за ознакою розумності. Принципово нове осмислення людини властиве християнству, яке, звільнивши її від влади Космосу і природи, поставило в залежність від Бога.Особистість трактується як божественне начало. Християнство вважає людину безумовною цінністю.
Натуралістичні, позитивістські, прагматичні вчення розглядають «людину діяльну» (homo faber), ігноруючи сутнісну відмінність між людиною і твариною; людина вважається особливим різновидом тварини, що має більшу сукупність природних ознак. Усі психічні й духовні феномени, згідно з цією версією, укорінені у відчуттях, інстинктах. Ця концепція знайшла своє втілення у вченнях О. Конта і Г. Спенсера. Е. Дюркгейм започаткував традицію першості й вищості колективних уявлень, згідно з якою індивідуальний світ особистості визначається колективною свідомістю (уявленнями), індивідуальність особистості є похідною від надіндивідуальних колективних духовних феноменів.

55.Класифікація методів соціологічного дослідження.

Опитування — метод збору соціальної інформації про досліджуваний об'єкт під час безпосереднього (інтерв'ю) чи опосередкованого (анкетування) соціально-психологічного спілкування соціолога і респондента шляхом реєстрації відповідей респондентів на сформульовані запитання. За допомогою опитування можна одержати інформацію, яка не завжди відображена в документальних джерелах чи доступна прямому спостереженню. До опитування вдаються, коли необхідним, а часто і єдиним, джерелом інформації є людина — безпосередній учасник, представник, носій досліджуваних явища чи процесу.

Види.

Анкета — тиражований документ, який містить певну сукупність запитань, сформульованих і пов'язаних між собою за встановленими правилами. Оскільки анкету респондент заповнює самостійно, особливо важливе значення мають структура запитань, мова і стиль їх формулювання, рекомендації щодо заповнення анкети, а також її графічне оформлення. За структурою запитання анкети класифікують на відкриті, напівзакриті, закриті. За формою виділяють прямі та непрямі запитання. Прямі запитання дають змогу одержати інформацію безпосередньо від респондента. Коли ж від респондента необхідно одержати критичну думку про нього, інших людей, негативні явища життя, використовують непрямі запитання. Основні запитання спрямовані на збір інформації про зміст досліджуваного явища; неосновні — на з'ясування основного запитання, перевірку щирості, правдивості відповідей респондента, встановлення контакту з респондентом (контактні). За змістом їх поділяють на: запитання про факти поведінки, спрямовані на виявлення вчинків, дій та результатів діяльності людей; запитання про факти свідомості (виявляють думки, мотиви, оцінки, плани на майбутнє); запитання про особистість респондента (вік, стать, національність, освіту, професію, сімейний стан).

Соціологічне інтерв'ю — метод збору соціальної інформації, що грунтується на вербальній соціально-психологічній взаємодії між інтерв'юером і респондентом з метою одержання даних, які цікавлять дослідника. Під час інтерв'ю контакт між дослідником і респондентом здійснюється за допомогою інтерв'юера, який ставить запитання, передбачені дослідженням, організовує і спрямовує бесіду з кожною окремою людиною, фіксує одержані відповіді згідно з інструкцією. розширюються можливості щодо підвищення надійності зібраних даних за рахунок зменшення кількості тих, що уникли опитування, скорочення різноманітних технічних помилок. Інтерв'юер може завжди тактовно допомогти респондентові, якщо якесь із запитань видасться незрозумілим.

Соціометричний метод опитування — один з різновидів опитування, який використовують для вивчення внутріколективних зв'язків з'ясуванням стосунків між членами колективу. Його застосовують для дослідження міжособистісних і міжгрупових стосунків з метою їх поліпшення. Він дає змогу соціологові вивчити склад малих соціальних груп, особливо у розрізі неофіційних стосунків, одержуючи соціологічну інформацію, яку іншим шляхом здобути майже неможливо. Грамотне використання соціометричних методів є передумовою для ґрунтовних теоретичних висновків про функціонування і розвиток малих соціальних груп, досягнення значних практичних результатів у комплектуванні колективів, підвищенні ефективності їх діяльності. Соціометрична техніка допомагає проникнути у невидимі на соціальному рівні, але завжди існуючі групові структури міжособистісних стосунків з метою їх вивчення або перебудови. Особливо надійні дані надає соціометричний метод у поєднанні з іншими методами дослідження.

56.Поняття «цінність» у соціології. Ціннісні орієнтації та їх місце в структурі особистісних диспозицій

Види цінносної орієнтації Мотиви є внутрішніми чинниками. Вони тісно зв'язані з цінностями й ціннісними орієнтаціями.Цінність – це усвідомлена людьми значущість певного об'єкта. Для оволодіння ним люди часто здатні пожертвувати всім.Цінності – це «опорні точки» людської культури, а мотиви – внутрішньоособистісної структури.Невдоволення – емоційно забарвлений стан збалансованості між прагненнями (запитами, потребами і мірою їх реалізації. Невдоволення є сигналом про те, шо з досягненням мети не все гаразд. Причиною невдоволення можуть бути слабкі стимули (мала заробітна плата), нереалізовані мотиви (невизнання керівником), неможливість досягти мети, реалізувати головну цінність життя.Міра задоволення працею, що є головним об'єктом вивчення соціологами, – це суб'єктивна оцінка працівниками можливостей реалізації своїх вимог до змісту, характеру та умов праці. Цей показник є головним у трудовій адаптації працівників.

57.Соціальна нерівність та соціальні конфлікти як предмет соціологічного пізнання Соціальна нерівність, що є основою стратифікації суспільства, усіма сприймається як основна його властивість. Проте кожне суспільство намагається організувати «свою» нерівність. У зв'язку із цим соціологію цікавить механізм такої підтримки (відтворення) ієрархічної структури, який не дав би їй можливості розвалитися під впливом різнонаправлених дій різних соціальних прошарків, зумовлених суперечністю їхніх інтересів, — у демократичній класовій боротьбі.У теорії індустріального суспільства демократична класова боротьба — це боротьба, що ведеться в межах даної демократії через використання загальних виборчих прав, вільних профспілок, колективних договорів. Так, для підтримування соціальної нерівності на перших етапах розвитку суспільства застосовувалося просте правило сталої організації ієрархічної структури: хто в якій сім'ї народився, той несе відповідний статус до кінця своїх днів (раб, кріпак, патрицій тощо). Ці інститути контролюють функціональне призначення каст, їх чистоту, права та обов'язки членів, чітко визначають їх місце в соціальній ієрархії. Політичні інститути формують еліту, котра має право на владу, на управління людьми.Однак ієрархічна структура не залишається сталою. К. Маркс прогнозував, що вона змінюватиметься за рахунок дальшого збагачення невеликої купки багатіїв і зубожіння основної маси населення — трудящих. А Тому досить націоналізувати багатство меншості, зазначав К. Маркс, і буде встановлено соціалізм. П. Сорокін, хоч і не поділяв думок К. Маркса щодо абсолютного зубожіння мас, також був схильний гадати, що верхня частина соціальної піраміди вибудовується значно швидше за нижню. Проте зростання багатства й влади не безмежне. На думку П. Сорокіна, існує так звана позначка насичення, далі за яку суспільство не може рухатися без ризику катастрофи. Нерівність — це не тільки характеристика суспільства, а й важливе джерело його розвитку. Зрівнялівка в доходах, відношенні до влади, власності позбавляє індивіда внутрішнього стимулу до дій, самовдосконалення, а отже, забирає в суспільства важливу рушійну силу. Соціальний конфлікт — зіткнення інтересів двох чи більшої кількості індивідів, соціальних груп. Особливості конфліктної ситуації, можливості розв'язання її багато в чому залежать від інтересів та соціальних характеристик її учасників (конфліктан-тів). Ними можуть бути окремі індивіди, групи, спільноти і навіть держави. укупність чинників, які зумовлюють конфлікт, розгортання його в просторі та часі визначають його межі. Межі конфлікту — зовнішні стурктурно-дина-мічні кордони конфлікту: суб'єктні (кількість учасників), просторові (територія, на якій відбувається конфлікт), часові (тривалість конфлікту). Сам конфлікт у своєму розвитку долає, на думку Дарендорфа, три стадії розвитку.1. Формування квазігруп з власними інтересами та готовністю до самозахисту.2. Організація квазігруп в угруповання, усвідом лення ними власних глибинних інтересів.3. Безпосереднє зіткнення соціальних груп (класів, націй, політичних партій тощо.Тому при їх розв'язанні необхідно враховувати не лише особливості конфлікту, характеристики та інтереси конфліктуючих сторін, а передусім причини, що його спровокували. Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є: усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін; зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки З-поміж інших часто використовуються:урегулювання конфлікту — відрізняється відвирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона;затухання конфлікту — тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, заякого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі.

58.Марксиська теорія суспільства. Марксистська типологія суспільств відома із середини XIX ст. Згідно з нею, існують п’ять типів суспільств, сутнісні риси яких зумовлені способом виробництва: первісні, рабо­власницькі, феодальні, капіталістичні та комуністичні.- первіснообщинний лад характерний для суспільства з примітивно-привласнювальним способом виробництва, розподіл праці тут відбувається за статевовіковою ознакою;— за рабовласницького ладу, домінуючими є відносини між рабовласниками і рабами, які (відносини) відзначаються тим, що одним людям належать усі засоби виробництва, а інші — не лише не володіють нічим, але й самі є власністю рабовласників, “знаряддями, які вміють розмовляти”;-за феодального ладу селяни вже не є знаряддям праці, проте, оскільки основний засіб праці — земля, — є власністю феодалів, то селяни змушені платити оброк і відробляти панщину за право використовувати землю; -при капіталістичному ладі, домінуючими є відносини між капіталістами і найманими робітниками. Найманці є особисто вільними, але позбавлені знарядь праці і змушені продавати свою робочу силу;

і врешті-решт, при комунізмі, початковою стадією якого є соціалізм, на думку Маркса, робітники мали би стати власниками засобів виробництва, а, відтак — працювати на себе і, таким чином, мала би зникнути експлуатація людини людиною.

59.Соціологія освіти (предмет, основні проблеми, методи, категорії) Соціологія освіти — галузева соціологічна дисципліна, предметом якої є освіта як соціокультурний інститут, її взаємодія з іншими інститутами і суспільством загалом, а також соціокуль-турні процеси у сфері освіти. предмет соціології освіти — стан і динаміка соціокультурних процесів у сфері освіти: закони, принципи, технології навчання; взаємодія з іншими галузями суспільного життя. Об'єкт — сфера освіти, тобто соціальне середовище, в якому розгортаються, функціонують процеси освіти, діють суб'єкти освіти.предмет:закони,принципи,механізми,навчання соціокультурній дійсності,проблеми вибору учнівською молоддю моральних цінностей життя, визначення свого місця в ньому.взаємодія системи освіти з іншими сферами сусп життя.соц освіти поділ на:теоретичну соціологію освіти,яка займається розробкою теоретично-методологічних проблем реформування освіти,виявлення ролі в ній традицій і інноваційної діяльності,розробкою моделі освіти на ближчу і подальшу перспективу;прикладну соц освіти,завданням якої є діагностика соціально-педаагогічної ефективності різних типів і стилей життя.традицій культури,взаємодії соціальних груп(дітей,батьків,вчителів,ровесників);експериментальну прикладну соц освіти-спрямована на розробку нових соціально-педагогічних,соціально-культурних центрів,форм і методів виховної роботи.Осноними концептуальними підходами до соціологічного аналізу освіти є:Функціональний підхід.Дюркгейм підкрес,що головна ф-ія освіти передавати цінності пануючої культури.Виховання молоді у дусі конформізму(визнання культур цінностей,що склалися в сусп)допомагає підтримувати існуючий соціальний порядок. Теорія людського капіталу.згідно з нею освіта не є продуктом негайної віддачі,це-немовби капіталовкладення у майбутнє людини,яке згодом принесе прибутки. Сучасні соціологи звертають увагу на перебіг в останій чверті 20ст.глобьної кризи освіти і прагнуть виявити основні шляхи її подолання.Вказується на такі ознаки цієї кризи:зростання»функціональної неосвіченості»,зростання розриву між освітою і культурою,відставання освіти від науки.

60.Значення праці М.Вебера «Протестантська етика і дух капіталізму»

Аналіз впливу протестантизму на формування капіталістичних відносинрозглянуто питання про співвідношення між віросповіданням і соціальним розшарува шямпроаналізовано комплекс психологічних і культурних факторів, що сприяють утверди;нню ринкових відносин в економіці

Значну увагу приділено вивченню професійної етики протестантизму, зокрема лютеранської концепції професійного покликання як фактору, що сприяв інтенсивній раціоналізації господарського та політичного життя Заходу „Протестантська етика" і „дух капіталізму" і сам капіталізм як економічна система витупають, за Вебером, як явища вибірково-споріднепі. Кожне з цих явищ має власний смисл і власну логіку розвитку. Мета автора- пояснення механізму впливу релігійних мотивацій особистості на її екс юмічну поведінку. Вироблені ідеологами реформації нові цінності сприяли „прориву" системи традиі оналістських уявлень про сенс людського життя і роль у ньому економічних чинників. А це зі свого боку сприяло утвердженню у масовій свідомої і нових, відмінних від традиційних понять про професію, працю, дисципліну і т. д.

Людина розглядається як об'єкт особливої божої ласки, здатний зрівнятися з самим ті зрцем

 

61.Соціально-політичне вчення Платона і Аристотеля Платон висунув завершену систему політичного устрою суспільства. Він вважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожній людині різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства – людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин. У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику. Він виділяє в етиці три чесноти – мудрість, мужність,самовладання, а за їх інтегративний вираз визнає доброчесність, що їх урівноважує. Ідеальна держава має узгодити особисту доброчесність із суспільною справедливістю, а це можливо тоді, коли соц. структура відповідає типам душ. Найвищий щабель – філософи-правителі. Царі повинні філософствувати, а філософи – царювати. Другий щабель займають воїни-охоронці. Третій щабель – це люди, які повинні забезпечувати потреби суспільства і жити в послуху і покорі. Учення Платона логічно викладене, аргументоване, але першо­основою його є позаісторична абстрактна ідея, а не емпіричні дані, фактологічний матеріал. Тому тут марно шукати тих раціональних елементів пізнання соціального, які присутні в тих ученнях, котрі базувалися на соціальних реаліях, аналізі конкретних процесів і явищ людського життя.Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліп­шою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються.Аналізуючи форми держави, «прави­льними» вважали монархічну та аристократичну, а негативними — олігархію, демократію й тиранію. Арістотель розглядає раба в різних системах: у системі виробни­цтва матеріальних благ — це знаряддя, у системі міжлюдських сто­сунків — це людина.Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розгляда­ючи їх як невід’ємну складову життя людини. Дозвілля – це не просто вільний час, а час, заповнений різнома­нітними заняттями — філ умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуван­нями, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовному дозвіллю.Розглядаючи цінності, Арістотель людське життя характеризує як вищу цінність, а доброчинність розміщає на найвищому місці шкали цінностей. Цінність державних діячів він визначає за їхніми інтелектуальними та фізичними можливостями.Вищою формою суспільного жит­тя, за Арістотелем, є поліс (місто-держава), оскільки в ньому права та обов’язки громадян юридичне оформлені й підпорядковані спі­льному інтересу, а сама людина е «істотою політичною», тобто та­кою, яка не може існувати поза полісом, поза межами суспільства. Іншою природною властивістю людей він уважав соціальну не­рівність. Арістотель класифікував громадян полісу за майновим станом на клас «надто заможних», клас «украй нужденних» та про­міжний, або «серединний» клас. У кількісній перевазі останнього він убачав гарантію суспільної рівноваги та злагоди.

62.Соціологія громадської думки(предмет, основні проблеми і завдання)

Соціологія громадської думки — спеціальна соціологічна теорія, яка вивчає сутність громадської думки, її структуру, функції, канали висловлювання, закономірності її функціонування в різноманітних сферах суспільного життя, політичній, економічній діяльності, соціальному управлінні. Предмет соціології громадської думки — закономірності, чинники, механізми формування, розвитку, функціонування та обліку оцінного ставлення великих соціальних груп, верств, класів, народу загалом до актуальних проблем дійсності, які викликають суспільний інтерес. Її об'єкт — громадська думка як стан масової свідомості і як соціальна інституція. Як спеціальна теорія, соціологія громадської думки виконує функції, пов'язані з дослідженням соціальної реальності, завдяки яким наука поповнюється знаннями про суспільні процеси, явища, формулюючи на їх основі рекомендації щодо вирішення соціальних проблем суспільства загалом, окремих соціальних спільнот. Термін «громадська думка» (англ. pablik opinion) вперше застосував у другій половині XII ст. англійський державний діяч лорд Д. Солсбері. Оціночна функція. Пов'язана з оцінним навантаженням суджень про суспільні явища, події, процеси. Важливість її полягає в тому, що діяльність людини у будь-якій сфері супроводжується певними оцінками суспільних проблем, свого місця в суспільстві, які відповідно впливають на її мотивацію та поведінку. Критична функція. Полягає у відображенні громадською думкою найактуальніших проблем суспільства, ставлення до них різних верств населення. Нормативна функція. Полягає у здатності громадської думки разом з іншими соціальними інституціями брати участь у нормотворчих процесах: виробляти, обновлювати, змінювати, концентрувати в собі соціальні, політичні, культурні, поведінкові норми, демонструючи їх кожному новому поколінню. Виховна функція. Сутність її виявляється у виховному впливі на людину, в актуалізації процесу соціалізації особистості, важливим компонентом якого вона є в інтеграції в соціальне життя, формуванні особистісних якостей індивідів. Експресивна функція. Полягає в тому, що громадська думка завжди виражає певну позицію щодо суспільних подій, явищ, процесів, дій владних структур, оцінює і контролює дії влади в усіх сферах суспільно-політичного буття. Консультативна функція. Реалізує себе у рекомендаціях органам влади щодо вирішення різноманітних суспільних проблем. При цьому передбачається, що влада справді потребує таких порад, зацікавлена в їх аналізі та реалізації. Функція тиску на владу. Посідає проміжне місце між директивною і консультативною функціями. Суть її в тому, що громадськість засобами мітингів, демонстрацій, страйків чинить тиск на органи управління і спонукає їх до прийняття певних рішень.Наприкінці XX — на початку XXI ст. в Україні відбувається інституціалізація громадської думки (становлення її як соціальної інституції). Це — складний, тривалий процес, оскільки безпосередньо пов'язаний з демократичними, політичними, соціально-економічними перетвореннями, нормалізацією соціоструктурних та соціокультурних процесів у суспільстві.
На цьому тлі виокремилося кілька проблем, пов'язаних з особливостями функціонування громадської думки, вирішення яких є необхідним для її успішної інституціалізації в українському суспільстві. Одна з них пов'язана з необхідністю поліпшення характеристик громадськості — освітнього рівня, компетентності, вміння аналізувати події тощо. Водночас назріла необхідність у розширенні кола дослідження проблем, які виражає громадська думка.
Не менш важливою є зміна ставлення управлінських структур до громадської думки, зосередженість на вивчення і врахування її у своїй діяльності. Усе це зумовлює необхідність розробки і впровадження механізмів, які б створювали умови для творчої, продуктивної взаємодії громадської думки з владними управлінськими структурами та іншими соціальними інституціями.

 

63.Сучасна типологія суспільств Для визначення сучасного суспільства американський соціолог Деніел Белл (нар. у 1919 р.) запровадив термін «постіндустріальне суспільство». Постіндустріальне суспільство — стадія суспільного розвитку, що приходить на зміну державно-монополістичному капіталізму, індустріальному суспільству.у сфері послуг якого зайнято не менше 50 відсотків працюючого населення. Воно виробляє як аграрні, так і промислові товари, набагато перевищуючи власні потреби. йому властиві ускладнення соціальних зв'язків, максимальний розвиток маркетингу, спрямованість у майбутнє, велика роль наукових досліджень, освіти, престиж освіченості. Серед інших характеристик сучасного суспільства: — поглиблений розподіл праці; (відокремлення інституту управління, соціальних органів управління та самоврядування); — секуляризація (набуття світських ознак) релігії; в постіндустріальну епоху в багатьох галузях виробництва головною складовою стає інформація. У політичній сфері згасає роль національної держави. Політика перестає бути сферою класового конфлікту, політична боротьба розгортається не за контроль над власністю, а за вплив на державу. Постіндустріальне суспільство характеризується виникненням нових систем: телекомунікаційних технологій та освіти. У зв'язку з тим, що технічною базою сучасного суспільства є інформація, його ще називають інформаційним суспільством, в якому інтелектуальні технології, інформація, обробка знань посідають дедалі важливіші місця. Термін цей запровадив японський вчений І. Масуда. Інформаційне суспільство характеризується передусім розвитком виробництва інформаційних, а не матеріальних цінностей. Рушійною силою його еволюції є експлуатація обчислювальної техніки. головними чинниками розвитку цього суспільства є обробка інформації, освіта, кваліфікація і перекваліфікація. Виникає нова інфраструктура — інформаційні мережі, банки, бази даних, масове виробництво інформації.

64.Соціальні інститути суспільства та їх роль. Основні типи, функції та структурні елементи соціального інституту

Соціальний інститут – це стала форма організацій спільної діяльності людей; механізм, що забезпечує соц. порядок, стабільність сусп. Взаємозв’язки та взаємодії елементів соц. стр-ри організовуються та регулюються соц. інститутами. Функції: регулятивна (закр і відтвор сусп відносин у певній галузі), інтегр (згурт сусп), транслюючи (передача досвіду), комунік (розповс інф) Існують різні класифікації. Ян Щепанський виділив 5 типів: Економічні (вир-во, розподіл, обмін, споживання товарів та послуг) – ринок, банк Політичні (встановлення, підтримка та виконання влади ф поділу влади) – держава, суд, армія, політичні партії освіти (предача знань та цінностей)

Релігійні (підтримка консенсусу та злагоди в сусп) сім’ї (регул процес біол. Відтвор населення, а також засвоєння культури в проц соціалізації)Соціальні інститути класифікують на основі різних критеріїв. Найпоширенішою є класифікація за критерієм цілей (змістових завдань) і сферою дії: економічні, політичні, культурні та виховні, соціальні комплекси інститутів: — економічні (власність, гроші, банки, господарські об'єднання різного типу) — забезпечують виробництво і розподіл суспільного багатства, регулюють грошовий обіг; — політичні (держава, Верховна Рада, суд, прокуратура) — пов'язані з встановленням, виконанням і підтриманням певної форми політичної влади, збереженням і відтворенням ідеологічних цінностей; — культурні та виховні (наука, освіта, сім'я, релігія, різні творчі установи) — сприяють засвоєнню і відтворенню культурних, соціальних цінностей, соціалізації індивідів; — соціальні — організовують добровільні об'єднання, регулюють повсякденну соціальну поведінку людей, міжособистісні стосунки.

За критерієм способу регулювання поведінки людей: Формальні соціальні інститути. Засновують свою діяльність на чітких принципах (правових актах, законах, указах, регламентах, інструкціях), здійснюють управлінські й контрольні функції.До таких інститутів належать держава, армія, школа тощо.

Неформальні соціальні інститути. Є результатом соціальної творчості та волевиявлення громадян. Соціальний контроль у таких інститутах встановлюється за допомогою норм, закріплених у громадській думці, традиціях, звичаях.

Функції:

— регулятивна функція — полягає у регулюванні за допомогою норм, правил поведінки, санкцій дій індивідів у межах соціальних відносин (забезпечується виконання бажаних дій і усунення небажаної поведінки);

— функція відтворення, безперервності суспільних відносин — завдяки їй соціальний інститут транслює досвід, цінності, норми культури з покоління в покоління; соціальні інститути існують у всіх суспільствах і є частиною звичаїв народу;

— інтегративна функція — полягає у згуртуванні прагнень, дій, відносин індивідів, що в цілому забезпечує соціальну стабільність суспільства;

— комунікативна функція — спрямована на забезпечення зв'язків, спілкування, взаємодії між людьми за рахунок певної організації їх спільної життєдіяльності

.

65.Соціальні процеси, соціальні зміни і соціальний розвиток як категорії загальної соціологічної теорії

Соціальні зміни- процес виникнення нових явищ, структур, характеристик у різних соціальних системах та підсистемах під час їх взаємодії. Соціальний родвиток—характеризує лише певний вид соц. змін, спрямований на вдосконалення, ускладнення. Соціальні зміни — процес виникнення нових явищ, структур, характеристик у різних соціальних системах і підсистемах під час їх взаємодії.Це поняття фіксує факт зрушення, зміни в широкому розумінні слова. Соціальні зміни відбуваються на рівні міжособистісних відносин, на рівні організанацій та інститутів, малих і великих соціальних груп місцевому, соціетальному та глобальному рівнях. Загальний зміст категорії “соціальний розвиток” – незворотна, спрямована, закономірна зміна матеріальних та ідеальних об’єктів, тоді як звичайні зміни характеризуються зворотністю, циклічністю, відтворюваністю. Під розвитком розуміється процес виникнення нового стану об’єкта, якісного перетворення його будови чи структури. Соціальний процес –послідовна зміна етапів в соціальних системах та підсистемах, соц. інститутах та організаціях, соц.змінах в динаміці.Соц. зміни родрізняють1) за сферами суспільного життя соціокультурні, індустріально- технологічні, соціально-політисні, соціально-економічні, науково-технологічні; 2) за типом соц. зв’язків\\ структурні зміни, функціональні, процесуальні, мотиваційні, 3) залежно від механізму здійснення еволюційні зміни, революційні зміни, 4) за спрямованістю\\ циклічні.Оновні чинники соціальних змін довкілля, суспільна структура, політичні організація, культура.До основних факторів та чинників соц.. змін можна віднести:1) Інновація — не тільки відкриття, а і його впровадження. Вони можуть не тільки приєднуватись до існуючих зразків, а й витісняти їх.2) Соціальні рухи — сукупність колективних дій великої кількості людей, спрямованих на підтримку певних соціальних процесів і змін або на протидію їм.Спричинюють їх незадоволеність людей життям в цілому або певними його аспектами. Сприяють цьому активізація структурних змін у суспільстві, соціальна дезорганізація, культурні течії. Ширяться вони на хвилі усвідомлення людьми корисності свого об'єднання для досягнення цілей, можливості виконувати нові соціальні ролі, підвищувати свій соціальний статус.3) Соціальний процес — послідовна зміна станів у соціальних системах і підсистемах, соціальних інститутах та організаціях, соціальні зміни в динаміці.У широкому розумінні соціальний процес є сукупністю односпрямованих соціальних дій, які можна виокремити з сукупності інших.

 

66.Соціологічна система О.Конта та її вплив на розвиток соціології 19-20 ст.

О. Конт першим обгрунтував необхідність наукового підходу до розвитку суспільства, виявив закономірний характер цього розвитку і можливість пізнання його законів, створив особливу науку, що спирається на дані спостереження, експерименту та історичного ме­тоду тощо.

Погляди Конта лягли в основу багатьох пізніших напрямків со­ціологічної думки, представники яких шукали причини суспільних змін поза суспільством – у природних та біологічних факторах. Цьому сприяли досягнення природознавства, зокрема відкриття Ч. Дарвіна.Конта вважають батьком соціології.він запропонував термін «соц»і першим використ у своїх листах у 1824.Заслуга конта полягає,що він обгрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства,виділення соц в якості самостійної науки,базування цієї науки на спостереженні та експерименті,пізнання законів суспільного розвитку і практичного використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ на благо сусп.основний зміст соціологічних поглядів Конта:При вивч соціал життя не лід покладатись на здогадки,а опиратись на спостереження.;наука соц повинна давати відповідь не лише на питання що існує.але й на пит як відбув явище;існує взаємозвязок соціал елементів,частин і підрозділів(людей,груп,спільнот)Отже Конт став засновником справжнього соціологічного підходу до аналізу соціальних явищ і процесів.з появою його праць соціал теорія одуржує права громадянства в науковому світі.

67.С оціальні ролі і соціальні норми, їх співвідношення Соціальні норми - це правила поведінки, що регулюють взаємини людей і їхніх об'єднань. Основні види соціальних норм: 1. Норми права - це загальнообов'язкові, певний^-певні-визначені-формально-певні правила поведінки, які встановлені або санкціоновані, а також охороняються державою. 2. Норми моралі (моральності) - правила поведінки, які зложившись у суспільстві, виражають подання людей про добро й зло, справедливості й несправедливості, боргу, честі, достоїнстві. Дія цих норм забезпечується внутрішнім переконанням, суспільною думкою, заходами суспільного впливу. 3. Норми звичаїв - це правила поведінки, які, зложившись у суспільстві в результаті їхнього багаторазового повторення, виконуються в чинність звички. 4. Н