Здійснюється в установленому порядку і певному режимі.

Розрізняють загальні і спеціальні форми навчання. Загальні виділяються в залежності від

структури спілкування вчителя з учнями як форми: а) індивідуального навчання; б) парного

навчання; в) групового навчання; г) фронтального навчання. Спеціальні – за характером навчання

як форми; а) теоретичного навчання (лекція, факультатив); б) практичного навчання (практикум);

в) змішаного навчання (урок, семінар, домашня робота); г ) трудового навчання.

Основна форма навчання в сучасній школі – урок. Він лежить в основі класно-урочної

системи навчання.

Історично першою склалася індивідуальна форма навчання, яка передбачала індивідуальну

роботу вчителя з учнем. Пізніше з'явилась індивідуально-групова форма, при якій вчитель

організовував роботу невеликої групи учнів, але фактично працював з кожним учнем

індивідуально.

Нарешті, в ХVІ-ХVІІ століттях склалася класно-урочна система, побудована на

фронтальній роботі вчителя з учнями. Вона була запроваджена німецьким педагогом Йоганесом

Штурмом (1507 –1589), поширена в братських школах Східної Європи і теоретично обґрунтована

Яном Амосом Коменським. Ця система проіснувала чотири століття, поширилась в усіх країнах, і

сьогодні є найбільш популярним способом організації навчання, незважаючи на недоліки і

критику певних педагогічних кіл. Через переважно фронтальну організацію навчальної роботи

учнів класно-урочна система не дає можливості повністю враховувати індивідуальність школярів,

їхні нахили, можливості, здібності, інтереси, темп роботи тощо. Але класно-урочна система має і

свої позитивні риси, які дозволили їй успішно витримати критичні зауваження і, залишаючись

ззовні однаковою, поступово змінюватись в бік збагачення змісту і методів роботи вчителя і учнів.

Це такі ознаки:

- постійний склад учнів у класах, приблизно одного віку і рівня підготовки;

- чітко визначений час початку і кінця уроків, перерв, канікул, початку і закінчення

навчального року, четвертей;

- розклад уроків;

- планування кожного уроку на основі навчальних планів і програм;

- провідна роль учителя у навчальному процесі.

На межі XVIII і XIX століть в Англії виникла бел-ланкастерська система навчання

(авторами її були священник А. Белль і педагог Дж. Ланкастер) – система початкового

взаємонавчання. На думку її авторів, більш підготовлений учень (монітор), може передавати

отримані від учителя знання принаймні 10 іншим учням. Продуктивність навчання при цьому була

невисокою, тому цей спосіб організації навчання не дістав значного поширення. Сучасна

педагогічна практика використовує ідеї та елементи бел-ланкастерської системи навчання при

організації т’юторських занять та групового взаємонавчання.

У XX столітті з'явилось багато навчальних систем, що прагнули модернізувати класно-

урочну систему в бік індивідуалізації навчання.

Мангеймська система (німецький педагог Й. А. Зікінгер) передбачала диференціацію

учнів на 4 групи за здібностями: основну, для найбільш здібних, для малоздібних, для розумово

відсталих.

Віннетка-план (американський педагог Керльтон Уошберн) -спрямований на заміну

класно-урочної системи індивідуалізованою програмою самостійного оволодіння знаннями.

Фронтальна робота вчителя з учнями була зведена до мінімуму, основна його функція –

стимулювання самостійної пізнавальної діяльності школярів.

Дальтон-план (американський педагог Е. Паркхерст) також мав на увазі повну відмову від

класно-урочної системи, заміну її індивідуальною самостійною пізнавальною діяльністю учнів у

спеціально обладнаних лабораторіях. На початку навчального року вчитель знайомив своїх учнів з

річним планом роботи, з розподілом навчальних завдань за місяцями. Учні ділилися на групи і

разом працювали над виконанням завдань. Учні вільно вибирали завдання, працювали в

оптимальному темпі, будь-якими методами. Раз на тиждень проводились конференції з кожного

предмета. Вчитель відмічав хід виконання місячних завдань у спеціальних таблицях.

План Трампа передбачав роботу з учнями у великих групах (лекції) – 40% часу, малих

(семінари і лабораторні заняття) – 20% часу та індивідуальну роботу з учнями – 40% часу.

У сучасній українській школі поряд з класно-урочною системою існує лекційно-

семінарська система (обґрунтована вчителем-новатором М. М. Гузиком), в основу якої

покладено лекційний метод викладу нового матеріалу, самостійна робота учнів по оволодінню

новими знаннями, семінарсько-практичні заняття з учнями та залікова система контролю.

Останнім часом значно поширилась модульно-розвивальна система навчання (А.В.

Фурман), яка ґрунтується на модульному підході до організації як змісту навчання, так і

навчальної роботи школярів.