Авангардизм

Поєднання течій у мистецтві, що виникають у кризові періоди, коли певний напрям або стиль вже вичерпав себе, а створені ним "канонічні зразки" перетворилися на кліше. Авангардизм заперечує та викриває їх шляхом висміювання, пародіювання, гротескового поєднання. Головна функція авангардизму – деструктивна, його мета – "очищення шляху" для нового, що має прийти в мистецтво. Авангардизм не є конструктивним, не здатен на створення власних цінностей. Тому він виникає "хвилями", з часом, виконавши свою місію, зникає.

Символізм- Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Символізм — літературно-мистецький напрям кінця XIX — поч. XX ст., що головним художнім засобом творчості обрав символи як засіб вираження незбагненної суті явищ життя і таємничих індивідуальних уявлень митця.

В українській літературі символізм з’явився на початку ХХ ст. Повністю розкритися не зміг через несприятливі історичні умови, проте його риси видно в поезії представників "Молодої музи"(В.Бирчак, П.Карманський, Б.Лепкий, О.Луцький, В.Пачовський, С.Чернецький) та "Української хати" (О лександр.Олесь, М.Вороний, М.Євшан, Г.Чупринка), після революції – "Музагет" (До нього належав найбільший модерніст 20-х років.-П.Тичина.П.Т. Став роки революції,автором найоригінальніших збірок «Сонячні кларнети» — 1917 р., «Плуг» 1919 і «Замість сонетів і октав» — 1920 р.. Поряд з ним в Музагеті були Д митро Загул, М.Терещенко, О.Слісаренко, Я.Савченко, В.Кобилянський), останнім "спалахом" вважається творчість групи "Митуса" (Р.Купчинський, В.Бобринський, О.Бабій, Ю.Шкрумеляк).

Крім символізму, другим напрямом, що полонив увагу деяких письменників того періоду, був, модерний в літературі тодішньої Європи, футуризм.

Футуризм- Один з напрямків авангардизму початку ХХ століття, відгалуження модернізму. Головні ознаки: деструктивна направленість щодо класичних художніх зразків, урбанізм (зображення і естетизація міста як головного місця подій), епатажність, прагнення створити мистецтво майбутнього (звідси й назва). Футуристи намагалися абсолютно оновити мистецтво на всіх рівнях – аж до словотворення, поєднання письменства з малярством та кіно. В українській літературі його представляв Михайло Семенко –поет, яскравий представник українського футуризму, сміливий експериментатор, впроваджувач авангардних тенденцій в українській поезії 20-х років (революційна футуристична поема “Тов. Сонце”),а також його школа, Гео.Шкурупій,, Олекса Слісаренко, Юліян Шпол, Валерій Поліщук, Микола Зеров ранній Микола Бажан та ін. Угруповання "Фламінго" (1919 р.), пізніше "Асоціація панфутуристів" ("Аспанфут").

Виконавши прогресивну на певному етапі деструктивну роль, футуризм, як і загалом авангардизм, відійшов у минуле. Певні риси футуризму простежуються в неоавангардистів кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст., зокрема групи "Червона фіра".

Неоромантизм Найсильніша течія в літературі 20-х рр. Крім футуристів, революційно-романтичну тему плекали неоромантики В. Сосюра (“Червона зима”), В. Еллан-Блакитний (“Удари молота і серця”), П. Тичина (“В космічному оркестрі”), М. Бажан(рання творчість)., Ю. Яновський, “поет моря”. Найсильніша течія в літературі 20-х рр. В. Чумак, Є. Плужник Представниками західноукраїнського модерну були Б.-І. Антонич, О. Ольжич, Святослав Гординський, Наталя Лівицька-Холодна, О. Турянський, які продовжили традиції “Молодої Музи”. Західноукраїнська еліта всі питання політичного та соціального характеру ставила в залежність від національного питання про незалежність України.

Сюрреалізм - стильова течія авангардизму 20 ст., що ґрунтується на інтуїтивному (побудованому на здогадках, на підсвідомій здатності розпізнавання істини), несвідомому осягненні світу – найчастіше у сновидіннях, мареннях. Сюрреалісти були натхненні радикальної лівою ідеологією, проте революцію вони пропонували почати зі свого свідомості. Мистецтво мислилося ними основним інструментом звільнення.

В українській літературі С найвиразніше проявився у творчості Б.-І.Антонича, котрий випробував свій неординарний талант в аспектах багатьох тогочасних модерністських та авангардистських течій, не узалежнюючись від жодної. Його збірка "Ротації" (1938) збагатила нашу лірику енергійними сюрреалістичними видіннями. На “яскраво виражену … ймовірність якогось іншого, особистісного буття за гранню цього” у поезії Володимира Свідзінського вказував і В. Моренець.

Експресіонізм- Напрям у мистецтві, відгалуження модернізму. Також вважається течією авангардизму. Протистоїть реалізму та імпресіонізму. Головним завданням експресіонізму є відображення максималізованого авторського переживання через напругу переживань та емоцій. Для експресіонізму характерні: загострена "нервова" емоційність, ірраціональність, гіперболічність, гротеск, фрагментарність письма, одноколірність чи протиставлення барв. Часто в творчості експресіоністів поєднуються зовні протилежні явища: буденність – і космічність, вульгарність і пафос, пацифізм і революційність.

Представники в українській літературі – В.Стефаник (окремі риси), Ю.Клен, М.Хвильовий, М.Куліш.М Зеров і т д

Екзистенціалізм - напрям у філософії та одна із течій модернізму, де джерелом художнього твору став сам митець, який висловив життя особистості, відтворивши художню дійсність, яка розкрила сенс життя взагалі.

Дана течія у літературі виникла після Першої світової війни, сформувалася у багатьох країнах Європи в 30-40-ві роки, найбільшого розквіту вона досягла у 50-60-х роках XX століття.

Серед письменників, які водночас виступили і як філософи-екзистенціалісти

Ідеї неоднорідні, виділяються 2 течії: релігійна й атеїстична.

Головні тези:

- буття абсурдне, позбавлене логіки, а його кінцевою метою так чи інакше є смерть. Отже, існування людини – це "буття для смерті";

- людина самотня в світі, "закинута" в нього, відчужена;

- головною цінністю є осмислене існування людини, перш за все в її власному світі ( екзистенція ). Воно є істинним буттям. Вводиться поняття "межової ситуації" – коли при наближенні смерті людина усвідомлює своє існування, відчуженість, цінність власного буття і хиткість зовнішнього світу, його засад.

В Україні проявився у творчості В. Підмогильного (повість "Остап Шаптала" та збірка новел "Проблема хліба"). Пізніше він постав у прозі І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників "нью-йоркської групи", в ліриці В. Стуса.