РОЗДІЛ 10 . СОЦІОЛОГІЯ ЮРИДИЧНОГО КОНФЛІКТУ

Сутність та природа юридичного конфлікту

Сьогодні, як ніколи за період після ІІ світової війни, актуалізувалась та стала на часі необхідність опанування та врегулювання соціальних конфліктів. Конфлікти юридичної сфери та кризові ситуації у правовій галузі є природною компонентою соціальної реальності й тому стали об’єктом вивчення суспільнознавчої та правової науки, і перш за все – юридичної конфліктології та соціології права.

Аналіз юридичного конфлікту, його сутності, різновидів, джерел, механізмів і динаміки розвитку, а також шляхи розв’язання, попередження і прогнозування щодо можливості виникнення нових конфліктних ситуацій складають далеко не повне коло проблем юридичної конфліктології, яка розвивається як перспективний напрямок науки соціології права. Соціологію юридичного конфлікту, зокрема, цікавлять питання соціальних чинників, що спричиняють конфлікти у правовій галузі, соціальні механізми та рушійні сили саморозвитку юридичного конфлікту, його суб’єктивна компонента, кваліфікація соціальних груп та учасників, що відіграють певні ролі в юридичному конфлікті, специфіка фаз і стадій конфліктної динаміки у цій сфері, і врешті – розмаїття можливих версій закінчення юридичних конфліктів та соціально-правових механізмів управління ними аж до розв’язання.

 

Полярність інтересів та прагнень учасників конфліктів, їх різне відношення до цінностей і норм суспільного життя, де останні виникають, обумовлює те, що конфлікти можуть мати самий різний характер.

Конфліктологічна наука виходить з того, що конфлікт є нормальним явищем суспільного життя, природнім феноменом складного й суперечливого світу, що визначений діалектикою соціального розвитку. Виявлення і подолання конфліктів теоретично важливо і практично можливе.

Юридичний конфлікт є різновидом конфлікту соціального та відтворює всі його головні риси та ознаки, але з особливостями, що притаманні правовій сфері. Згідно із думкою відомого конфліктолога Г.Зіммеля, конфлікт – це такий вид соціальної взаємодії, що зберігає свої типові риси незалежно від форм прояву. Отже, якщо класичне визначення конфлікту – це протиборство двох або декількох суб’єктів, що обумовлене протилежністю (несумісністю) їх інтересів, потреб, цінностей, норм чи систем знання, то в юридичному конфлікті зіткнення сторін певним чином пов’язано з правовими відносинами, з їх юридично значущими діями або станом.

Юридичний конфлікт, в його “чистому” вигляді, можна представити як протиборство суб’єктів права з приводу застосування, порушення або тлумачення правових норм. Звідси, привід та об’єкт юридичного конфлікту, його суб’єктивна складова, учасники, мотивація їх поведінки тощо повинні мати правові ознаки, а сам конфлікт, як правило, визиває юридичні наслідки. Можна стверджувати, що це найбільш цивілізована форма соціального протиборства, адже юридичний конфлікт здійснюється у межах певної процедури, його логічною основою є досить чітка й переконлива аргументація, а вирішення юридичного конфлікту, як правило, формалізоване та санкціоноване волею держави, або принципами і нормами міжнародного права (якщо йдеться про міжнародно-правові чи міждержавні конфлікти).

Сутність юридичних конфліктів досить яскраво розкривається через їх функції: виявлення та розв’язання протиріч особливо антагоністичних; пошук виходу з тупикових конфліктних ситуацій та створення засад для взаємодії на новому рівні. Якщо визнати, що поява конфліктів неминуча в нашому складному і протирічливому соціальному просторі, то слід також погодитись, що у наслідках юридичного конфлікту закладені стимули щодо утримання соціального балансу політичної врівноваженості та стабільності правової системи, наприклад: удосконалення чинного законодавства; правові процедури розв’язання спірних суперечок; юридизація політичних стосунків; “зв’язання” правовими механізмами невпорядкованих ринкових відносин; тощо.

Юридична наука володіє чималим поняттєвим інструментарієм щодо аналізу і розв’язання конфліктних ситуацій в правовій галузі: поняття правопорушення, делікту, злочинності, відповідальності, юридичного спору, процесуального “змагання” тощо, врешті, юридичної колізії. Водночас, конфліктологічна проблематика дещо збагачує категоріальний апарат соціології права. Зокрема, юридична колізія має трактуватися не стільки як статичне протиріччя в праві, скільки з діалектичної позиції циклічності її розвитку.

Колізія в праві традиційно ототожнюється з юридичним протиріччям (в широкому контексті), але не кожне протиріччя неминуче породжує конфлікт; останній є найвищою фазою розвитку юридичної колізії, яка в процесі своєї динаміки має і т.з. “приховані” (латентні) і більш наявні, політичні прояви, які ще не сформувалися як конфліктна взаємодія.

Природа юридичного конфлікту виявляється, по-перше, у можливості співвіднесення його з державними інститутами і правом, отже, у розгляді конфлікту не в абстрактному соціальному просторі, а у реальному зв’язку із діючими державно-правовими структурами та інструментами. По-друге, щоб конфлікт набув юридичного сенсу, в його проблемі (привід, причина, об’єкт, суб’єкти) мають прослідковуватись наявні правовідносини, або ті чи інші юридичні аспекти, що притаманні сторонам конфлікту, або їх взаємодії в цілому.

Отже, логіка кваліфікації юридичного конфлікту вимагає насамперед визначення, які з його елементів мають правову природу, або пов’язані з правовими інститутами чи механізмами. Практична доцільність цього підходу є очевидною, вона дозволяє встановити, чи здатні норми права впливати на появу, розвиток і розв’язання конфлікту, і як використовувати юридичні механізми щодо управління, пом’якшення, згортання або попередження конфліктної взаємодії.