Українська культура у другій половині XIX — на початку XX ст.

Розвиток української культури другої половини XIX ст. відбувався під великим впливом творчості Т. Шевченка, який підніс культуру свого народу до загальноєвропейського рівня. Однак, щоб втриматися, не зазнати асиміляції, потрібні були натхнення і копітка робота наступних поколінь діячів культури, спрямована на консолідацію усіх інтелектуальних можливостей народу. В цей період розвій української культури неодноразово штучно переривався, оскільки щодо східнослов'янських народів Російської імперії здійснювалася інкорпорація в "єдиний російський народ". У звітах перепису 1897 р. великороси, малороси, білоруси значилися під однією назвою "русские".

Освіта. Лібералізація суспільно-політичного життя Російської імперіг в 60—70-хроках спонукала до створення національних шкіл в Україні. (На відміну від українців і білорусів, такі школи були у народів Прибалтики, поляків, татар та ін.) Оцінюючи тяжке становище на освітянській ниві, М. Драгоманов писав: "зменшити своє горе народ міг би ітепер, якби був просто письменний, а коли б він був добре освічений наукою, тоді б двох днів не протримались би усі порядки, що тепер доводять народ до стану робочого скоту"'.

Дуже швидко у 1861 — 1862 pp. формується мережа недільних шкіл (кількістю до 110), друкується навчальна література. Для підготовки педагогічних кадрів у Києві було засновано "Временную педагогическую школу". У1862 р. Петербурзький комітет грамотності клопотався, щоб дозволити впровадити освіту в Україні рідною мовою. Проте ці плани залишились нездійсненими.

Зародки початкової освіти в Україні були придушені Валуєвським циркуляром 1863 p., який наклав важкі пута на українську культуру взагалі: "Більшість малоросів самі вельми ґрунтовно доводять, що ніякої малоросійської мови не було, немає і бути не може, і що наріччя 'їх, що вживає простонароддя, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на нього Польщі"². Циркуляр заборонив друкування підручників, популярної літератури, духовних книг українською мовою.

Цей процес був посилений характером реформи освіти. У другій половині XIX ст. на українських землях залежно від державного підпорядкування викладання велося різними мовами: російською, польською, німецькою. Російська мова панувала в Лівобережній та Степовій Україні. У1864 р. всі початкові школи дістали єдину назву — початкові народні училища. Вони були проголошені безстановими і мали таку навчальну програму: закон Божий, письмо, читання, 4 дії арифметики, церковний спів. Таких

¹ Драгоманов М. Народні школи на Україні серед життя і письменства в Росії. — Відень, 1877. — С. 7.

² ОгієнкаІ. Українська культура. — К, 1918. — С. 211—212.

 

шкіл на кінець XIX ст. було лише 17 тис., внаслідок чого близько 70 % дітей залишилося поза школою.

У 1804 р. було створено гімназії двох типів: класичні і реальні. Ці ланки середньоосвітньої загальної школи були проголошені безстановими і загальнодоступними, хоч за навчання треба було платити. Третина навчального часу в класичних гімназіях відводилася грецькій і латинській мовам, а природознавство, хімія майже не вивчалися. Випускники цих закладів без іспитів могли здобувати освіту в університетах. У реальних гімназіях давніх мов не було, ширше викладалися природознавство, хімія, фізика, математика, креслення, нові мови. По закінченні учні могли вступати лише до вищих технічних навчальних закладів. Для жінок існували окремі жіночі гімназії, вищі жіночі курси, метою яких була підготовка дівчат — матерів сім'ї. Наприкінці XIX ст. в Україні існувало 29 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.

Вишу освіту в Україні можна було здобути у трьох університетах: Харківському, Київському, Новоросійському, заснованому на базі Рішельевського ліцею в Одесі в 18б5р. Загальна чисельність студентів була незначною — до 4 тис. чол. Бурхливий розвиток економіки другої половини XIX ст. зумовив потребу в створенні вищих спеціальних закладів, таких як Південноросійський технологічний інститут у Харкові (1865 p.), Київський політехнічний інститут (1898), Вище гірниче училище в Катеринославі та ін. На початку XX ст. в Україні діяло 27 вищих навчальних закладів, де навчалося 35 тис. студентів.

Тяжким було становище з освітою в західноукраїнських землях. Навчання в усіх школах, крім початкових, у Галичині та на Буковині велося лише польською й німецькою мовами. У 1890 р. загальна кількість неписьменних досягла у Галичині 66,4, а на Буковині — 75 %. В українських початкових школах діти могли вчитися до четвертого класу, а наступну освіту здобували в іншомовних закладах. Незважаючи на певну лібералізацію освітньої справи в Австро-Угорщині, домінування польської освіти збереглося і на початку XX ст. У 1914 р. у Галичині існувало 59 польських гімназій, 6 українських державних і 8 приватних, які утримувалися на кошти батьків. У Львівському університеті викладання провадилося польською або німецькою мовою, німецькомовне спрямування мав відкритий у 1875р. Чернівецький університет. У 1896 р. із 3 20 студентів там навчалося лише 20 українців.

У 70—80-х роках продовжує розвиватися ідея національного відродження, що ґрунтувалася на історичних реаліях розвитку українського народу напередодні та після реформ 60—70-х років у Росії.

Стало очевидним, що українці не змогли відстояти свої права через брак сильного національного почуття, національної свідомості, віри в остаточний успіх. У нових умовах треба було знову і знову відстоювати інтереси народу, доводити передусім світом його витоки, надавати належного статусу українській мові.

 

Упродовж XIX та на початку XX ст. не вщухала запекла дискусія про походження українців та їхньої мови. Обговорення цих питань відбувалося тоді, коли відсутність належних умов для розвитку мови ототожнювалася з її нездатністю, на думку деяких вчених, обслуговувати "високі потреби суспільства". Культурницькі домагання народу здобули назву "півден-норуського сепаратизму". "Під південноруським сепаратизмом, або відщепенством, ми розуміємо намагання послабити або розірвати зв'язок, що з'єднує малоросійське плем'я з великоросійським"¹, — писав історик С. Щоголєв.

"Малоросійською мовою немає жодного твору світового значення, як би не роздмухували славу батька Тараса, він, однак, залишається лише поетом народним, близьким і зрозумілим тільки своїм — і світового значення мати не може"² — стверджували на університетських кафедрах України. До цієї думки схилялося багато вчених того періоду: І. Срезнєвський, О. Собо-лєвський, О. Шахматов та ін.

Захисниками невід'ємного права українського народу мати свою історію і мову виступали Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський, П. Куліш, І. Франко та ін. І. Франко пояснював, що на вирішальному етапі свого розвитку українська літературна мова на більшій території свого функціонування і природного середовища — Наддніпрянщині не мала таких звичайних сфер стабілізації й утвердження, як школа, преса, наукове вивчення, культурно-побутове призначення, тобто життєво важливих чинників, необхідних для висхідного процесу в розвитку літературних мов. Літературна мова не виконувала своєї важливої функції—інтелектуального і ділового мовлення. І. Франко доводив, що там, де мова втрачає споконвічну престижність, панує масова культура, яка призводить до духовного вихолощення. і навпаки, народи з укоріненою національною свідомістю не цураються рідної мови. Проте українці опинилися серед тих народів, у яких процес остаточної консолідації в націю не завершився, тому навіть серед інтелігенції спостерігалося збайдужіння до національних надбань. З великим болем докоряв І. Франко освіченій верстві, яка нехтувала історією і культурою свого народу: "Не тільки школи і уряди полонізували нас; ми самі полонізуємо себе ще гірше вдома"'.

Не досить сильна національна орієнтація української інтелігенції більш виразно виявилась у буремні роки революції 1905—1907 pp. у Росії. Б. Грінченко писав: "У всьому житті вкраїнської інтелігенції виразно помітно ту двоїстість, що звичайно буває серед інтелігенцій усіх народів, які зі становища національного занепаду переходять до становища національного відродження й свідомості"⁴.

¹ Щеголев С. Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма. — К, 1912. — С. 5.

^гЛинниченкоИ.А. Малорусская культура. — О., 1919. — С. 15. ⁵ Франко І. Зібр. творів: У 50 т. - К, 1974. - Т. 46. - Ч 1. — С. 318. * Грінченко Б. Тяжким шляхом. Про українську пресу. — К, 1906.

 

Література. Розв'язати складні проблеми поширення, вживання української мови мало становлення преси та видавничої справи. Проте Валуївський циркуляр чи не вперше в європейській цензурній практиці заборонив написане з міркувань не його змісту, а мови. Емський акт (1876) накладав вето на ввезення українських творів з-за кордону (діяв упродовж ЗО років, хоч так і залишався таємним). Внаслідок таких жорстких заходів на території Росії до початку XX ст. не з'явилося жодного журналу чи газети українською мовою. Поодиноким було видання українських книжок У 1877 та 1879 РР- з'являється лише дві українські книги, а у 1880 р. не виходить жодної. Після короткого послаблення репресій у 1881 — 1883 pp., коли було надруковано 7 5 українських книг, обмеження почалися знову. У1892 р. було наказано забороняти друкування українських книг "при малейшем к тому поводе, в целях чисто государственных", у 1895 р. не дозволялось друкування книг для дітей, "хоча б по суті змісту вони й здавались благонаміреними"¹.

Саме в таких умовах відбувався подальший розвиток української літератури, яка виявила дивовижну живучість і стійкість. Незважаючи на утиски і заборони, збільшилося коло українських письменників, збагатилася тематика творів, урізноманітнилися види і жанри літератури, зросла роль критики та ін. У цей період збільшується інтерес до народної творчості, що знайшло концептуальне втілення в ідеї "етнографічного реалізму" П. Куліша. ЇЇ суть полягає у вимозі правдивого зображення етнокультурних рис народу та його психологічних особливостей. Ця система поглядів відбивала тогочасний характер розвитку української літератури, коли фольклор мав величезний вплив на письменницьку творчість. На такому ґрунті розвинули свої мистецькі таланти Марко Вовчок, С. Руданський, Л. Глібов та ін.

Художня література характеризувалася поступовим піднесенням ідеї національної єдності всіх регіонів України, незважаючи на жанрову і тематичну різноманітність.

М. Драгоманов, І. Нечуй-Левицький, О. Огоновський, І. Білик, І. Франко брали активну участь в обговоренні злободенних суспільних та літературних проблем, проголошуючи нові засади реалістичної літератури. У центрі уваги письменників було село з його соціальними конфліктами і суперечностями, меншою мірою — народні месники, інтелігенти-народники. Поглиблюється рівень психологічного аналізу, з'являються нові поетичні форми і жанри (філософська тематика, психологічні повісті та романи, історична драма).

У 80-ті роки утверджується епоха реалізму. Про це свідчила поява таких творів, як "Безталанна", "Назар Стодоля", "Наймичка", "Лимерівна", які Збагатили українську драму колоритними жіночими образами, внесли високі ідеї добра і милосердя.

Велике значення літератури для прогресивного поступу українського народу підтвердив своєю творчістю/. Франко (1856— 1916). Завдяки його

¹ Антонович Д. Українська культура. — К, 1993. — С. 108.

 

багатогранній діяльності літературне та філософське осмислення знайшло своє втілення у визвольному прагненні українського народу, було визначено місце української літератури серед інших літератур слов'янства і світу, запропоновано самобутнє вирішення важливих суспільних, етико-філософських і художніх проблем, створено естетичні цінності, що підіймали українську літературу на світовий рівень.

У розвиток української літератури вагомий внесок зробили "неоромантики"— Л. Українка (1871 — 1913), В.Винниченко (1880—1951), Μ Коцюбинський (1864— 1913) та ін. У творчості цих письменників виразно позначається вплив імпресіонізму, експресивні барви стають необхідним засобом поетики, поглиблюється філософічність творів. Поряд з цим митці намагались відбивати складні процеси, що на очах змінювали суспільство: проблеми міграції українців за кордон, формування робітничого класу і цілих індустріальних регіонів, зміни в умонастроях народу. Саме завдяки літературній практиці на початку XX ст. українська культура, не будучи з відомих причин домінуючою, вже була здатна приваблювати інтелігенцію, широкі верстви населення надихати своїми високими моральними ідеалами¹.

Українознавство. Велике значення у боротьбі за етнокультурну самоідентифікацію українського народу мало народознавство. У другій половині XIX ст. вивчення народної культури набуло систематичного і ґрунтовного характеру. Серед досліджень такого рівня були етнографічні праці М. Костомарова, П. Чубинського, О. Потебні, В. Антоновича, О. Русова, І. Франка, які розкривали народний побут, фольклор і вірування, діалектичні особливості української мови. Це була чудова основа, на якій згодом зводилося професійне мистецтво українського народу. До найбільш визначних здобутків народознавства належать п'ятитомна "Студія над українськими народними піснями" І. Франка, 46 томів львівського "Етнографічного збірника", "Українські пісні з нотами" (Одеса; Київ, 1900— 1902), "Вік" (Тритомна антологія української літератури. — К, 1900—1902), "Сборник материалов по малорусскому фольклору" (Чернігів, 1902), "История запорожских казаков" Д. Яворницького та ін.

Справжнім науковим і культурним центром став історичний журнал "Киевская Старина" (1882—1907), заснований на кошти меценатів В. Симиренка і почасти, згодом, В. Тарнавського. Через закриття у 1876 р. Відділу Географічного товариства і вузькопрофесійний офіційний характер тодішнього Наукового товариства Нестора-Літописця (1873—1919) "Киевской Старине" доводилося виконувати місію української наукової установи. У журналі друкували твори та історичні праці М. Максимович, С. Єфремов, Λ Кримський, В. Антонович, Д Багалій, М. Коцюбинський та ін. Жорсткі утиски мови не давали змоги навіть вільно подавати етнографічний матеріал. Наприклад, слово "москаль", яке скрізь вживається в українських піснях та казках, треба було або викидати, або замінювати словом "солдат".

Історія української літератури другої половини XIX ст. — К, 1986. — С. 18. 208

 

Згодом замість університетських видань типу "Киевской Старины" з'являються журнали більш вузького професійного змісту, що свідчило про подальший розвиток преси в країні.

Науково-літературна діяльність більш активною була в Галичині. Український рух у 60—70-х роках мав спочатку культурно-народницький характер, а не історично національний, як це спостерігалося в Угорщині, Чехії та Польщі. У 1873 р. у Львові для поглиблення науково-літературної діяльності створюється Літературне товариство ім. Т. Шевченка, яке на перших порах нараховувало лише 40 членів (з 1892 р. — Наукове товариство імені Т. Шевченка). Воно мало на меті не тільки сприяти піднесенню української словесності, а й розробляти науку українською мовою. Згодом товариство розвинуло надзвичайно інтенсивну діяльність і настільки зарекомендувало себе своїми працями, що вчені почали вбачати в ньому майбутню українську академію наук. Завдяки діяльності товариства відкриваються можливості для розвитку всіх видів наукових знань — гуманітарних, природничих, математично-технічних. При ньому видавалися такі наукові серії: "Руська історична бібліотека", "Джерела до історії України-Русі", "Збірник математично-природничо-медичної секції"" тощо. "Записки Наукового товариства імені Т.Шевченка" у 1895—1913рр.редагував М. Грушевський. Завдяки його енергії, а також активній діяльності І. Франка товариство до початку Першої світової війни видало близько 400 томів наукових праць українською мовою, серед яких основну частку {майже 9/10) становили праці з українознавства. У серії видань товариства виходила з 1898 р. й монументальна "Історія України-Русі". Характерно, що на святкуванні сторічного ювілею Харківського університету саме М. Грушевському та І. Франку вручили дипломи докторів і відзначили їхні "заслуги на ниві української історії та історії літератури (перу І. Франка належить близько 100 праць з історії).

Отже, наприкінці XIX — на початку XX ст. українськими вченими було здійснено багато досліджень з життя українського народу, доведено історичну самобутність та своєрідність українського культурно-національного типу. Проте ці дослідження було зроблено з урахуванням цензурних вимог, деякі історичні теми взагалі не могли бути дослідженими.

На початку XX ст. в інтелектуальних колах Російської імперії зростало розуміння потреби скасування обмежень української культури, хоча це питання розглядалося з позицій і в інтересах російської державності. імператорська академія наук у спеціальній записці констатувала: "Малоросійська людність повинна мати таке ж право, як і великоруська, говорити публічно і друкувати на своїй рідній мові"¹.

¹ Императорская академия наук об отмене стеснений малорусского печатного сло ва. - СПб., 1905. - С. 96.

 

В умовах революції 1905—1907 pp., завдяки активній діяльності української громади в Думі та відповідним указам, український народ, як й інші недержавні нації, отримав право на пресу та вільне друкування книг без попередньої цензури. Поява видань українською мовою мала величезне значення, хоча більшість з них існували недовго і мали відносно малі тиражі. Першу щоденну політичну, економічну й літературну газету "Громадське слово" Є. Чикаленка планувалось видавати накладом 190 тис. примірників. Замість неї вийшла "Громадська думка", яка зібрала невелику передплату і мала накладу 3,7 тис. примірників. Через різні обставини багато проектів україномовних періодичних видань не було реалізовано. Так, з жовтня 1905 р. до червня 1907 р. про вихід у світ заявили 64 україномовні газети і журнали. Проте своє існування бодай одним примірником підтвердили лише 24 видання¹. У період реакції і з наближенням Першої світової війни царизм дедалі більше утискував українську пресу, тому не дивно, що в 1913р. із 275 газет в Україні українською мовою видавалася лише одна.

У складних умовах діяли товариства "Просвіта", започатковані ще у 60-х роках XIX ст. В умовах революції 1905—1907 pp. тільки київська "Просвіта" за 4 роки свого існування випустила 36 найменувань брошур, організувала 100 лекцій, 25 літературно-музичних вечорів. Проте у січні 1910 р. спеціальним розпорядженням П. Столипіна заборонено культурно-освітні національні організації під приводом того, що "утворення товариств, які ставлять перед собою вузькі національно-політичні цілі або об'єднання на ґрунті таких національних інтересів, веде до поглиблення основ національної відокремленості"². ("Просвіта" в Галичині діяла до 1939 р.)

Образотворче мистецтво. Друга половина XIX — початок XX ст. — один з яскравих періодів розвитку образотворчого мистецтва України, адже саме в ці роки відбулося становлення критичного реалізму та зародження найновіших мистецьких течій. Побутовий жанр, що посідав в ієрархії класицизму досить скромне місце, поступово висувається на перший план, значно розширюючи коло сюжетів і свої можливості. Художники прагнули осягнути людину незалежно від соціального становища, але в усій її психологічній глибині та неповторній індивідуальності. У середині 50-х років, після розгрому Кирило-Мефодієвського товариства, розвиток живопису в Україні на деякий час завмирає, а образотворче мистецтво обмежується виконанням офіційних замовлень і портретів. У ці роки все, що заслуговує на увагу, було створено не у великих культурних центрах, а в степах Казахстану, де у важких умовах заслання намагався працювати, незважаючи на заборону, Т. Шевченко, а також в українських селах, де збирали матеріал для своїх творів вірні послідовники Кобзаря — Л. Жемчужников, І. Соколов, К Трутовський.

¹ Сидоренко О. І. Україномовна преса Росії 1905—1907 рр: Анотований покажчик періодичних видань. — К., 1987 — С. 4—5.

² Козуля О.Жінки в історії України — К., 1993. — С. 75,191.

 

Останні роки життя Т. Шевченка — великого поета та художника — були заповнені працею. Він мешкав у приміщенні Петербурзької академії мистецтв, у майстерні на другому поверсі, що збереглася до нашого часу. Написав низку портретів — М. Щепкіна, М. Лазаревського, Ф. Толстого, П. Клодта, досягнувши досконалості, хоч ніколи не вважав себе портретистом. Та найбільша внутрішня експресія втілена Шевченком в останньому живописному "Автопортреті" (I860—1861), створеному під впливом могутнього пензля Рембранта.

У творчості Шевченка вражає широта мистецьких зацікавлень. Пройшовши складний шлях подолання брюлловської школи і романтичних тенденцій у поступі до реалізму, він не відмовляється цілком від плідних традицій минулого і не обмежується тяжінням до якогось одного напряму чи жанру. Він став провідним майстром гравюри, за що близькі друзі називали його "російським Рембрантом". Однак для вільного й повного вираження своїх ідей Шевченкові було відпущено мало часу. Офіційне визнання прийшло до нього надто пізно. Лише за кілька місяців до смерті, наприкінці I860 р., за майстерність і знання у гравірувальному мистецтві Т. Шевченка було обрано академіком Санкт-Петербурзької імператорської академії мистецтв. Запізнілий диплом на це звання для вручення спадкоємцям одержав друг покійного — М. Лазаревський. і з середини ХК ст. в Україні поступово формуються центри розвитку живопису—Київ, Харків, Одеса. У них зосереджуються виставкова діяльність, формуються місцеві художні кадри, створюються вогнища мистецької освіти. Активізація художнього життя безпосередньо пов'язана з діяльністю Товариства пересувних виставок (1870). Лави передвижників постійно поповнювалися українськими майстрами живопису, графіки, скульптури. Серед них — М. Кузнецов, І. Похітонов, К Костанді, О. Мурашко та ін. Українська тема не тільки знайшла відображення у творчості багатьох передвижників, а й спррияла посиленню романтичних тенденцій у деяких картинах І. Крамського, І. Рєпіна, пейзажних творах А. Куїнджі. Вже в 1872 р. відбулася перша виставка цього товариства у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Миколаїв та інші міста. У другій половині XIX cm. відбувається процес формування української національної школи пейзажного живопису (В. Орловський, К Крижицький, І. Похітонов, С. Васильківський та ін.). Серед майстрів Лівобережної України постать С. Васильківського (1854—1917) є найбільш масштабною і багатогранною. Учень М. Клодта, він ще на початку творчого шляху веертається до зображення природи, історії та побуту України. У програмній картині "По Дінцю", за яку С. Васильківський був удостоєний звання класного художника і ступеня і права на закордонну поїздку, було змальовано поетичний куточок української природи. По закінченні Санкт-Петербурзької академії він їде за кордон — відвідує Францію, іспанію, італію. Його картини мали успіх на виставках паризького салону, після чого С. Васильківський здобув право виставляти свої твори поза конкурсом.

 

Нові тенденції філософського узагальнення та релігійного романтизму, що дедалі активніше виявляються на початку XX ст. у різних царинах українського образотворчого мистецтва, своїм корінням сягають середини 1880— 1890 pp., коли розпочалися роботи над монументальними розписами Кирилівської церкви XII ст. та щойно збудованого Володимирсь-кого собору. На відміну від більшості культових розписів XIX ст., які за своїм художнім рівнем дещо відставали від прогресивних явищ мистецтва свого часу, монументальні роботи М. Врубеля, В. Васнецова, Μ. Нєсторова, створені у Києві, стали кроком уперед на шляху розвитку зазначених тенденцій у мистецтві.

Розчищення й оновлення стінопису XII ст. у Кирилівській церкві було розпочато у 1881 р. До цієї роботи у 1884 р. був залучений молодий, ще нікому невідомий Михайло Врубель (1856—1910). Так почався київський період творчості (1884— 1889) великого майстра. Розписи Володимир-ського собору (1885—1896) знаменують наступний етап, безпосередньо пов'язаний із зародженням модерну. Створюються декоративні композиції В. Васнецова з оригінальними давньоруськими костюмами, побутовими реаліями минулого. У цьому плані художник виступає як попередник ретроспективного реалістичного модерну початку XX ст. Робота Врубеля, обмежена створенням лише орнаментів, тільки на перший погляд була другорядною. Л. Ковалевський, який працював разом з ним, згадував, що написані орнаменти проходив сам Врубель, змінюючи той чи інший тон, шукаючи гармонії й доводячи невигадливі мотиви до чудової композиції, сповненої музикальності й фантастичності. Орнаменти Врубеля у соборі св. Володимира — це шедевр композиції, малюнку, тону.

Згодом майстри українського модерну спиралися на досвід Васнецова та Врубеля, намагаючись об'єднати живопис та елементи декоративно-ужиткового і народно-декоративного мистецтва. Яскравим прикладом синтезу архітектури, живопису та орнаментальних панно за народними мотивами було оформлення будинку Полтавського земства (архітектори-художники В. Кричевський, С. Васильківський, М. Самокиш та ін.). Вплив розписів Володимирського собору та ескізів Врубеля відчутний у живописному оздобленні Всіхсвятської церкви кінця XVII ст. над Економічною брамою Києво-Печерської лаври, виконаному учнями лаврської іконописної майстерні під керівництвом І. їжакевича у 1902—1905 pp. Розпис притвору церкви є найбільш типовим взірцем вигадливих і звучних за колоритом орнаментальних композицій українського модерну.

Початок XX ст. — складний, сповнений гострих соціальних суперечностей і художніх пошуків період в історії українського мистецтва. Бурхливий розвиток таких промислових і культурних центрів, як Київ, Одеса, Харків, супроводився створенням місцевих творчих об'єднань, значним розширенням виставкової діяльності. Чітко окреслюються особливості місцевих художніх шкіл: у 1890—1893 pp. створюється Товариство південноросійських художників, у 1893 р. — Київське товариство художніх ви-

 

ставок, у 1906 р. — аналогічне харківське об'єднання, у 1896 p. — "Товариство для розвою руської штуки" у Львові. Згодом, з розвитком нових художніх тенденцій, з'являються виставки-салони, де пропагуються найновіші течії у мистецтві. Наприкінці першого десятиліття XX ст. лише в Києві щороку влаштовувалось 10—15 художніх виставок. На кожній виставці шанувальники мистецтва купували від 10 до 20 творів, що свідчило про зростання духовних потреб міського населення.

Нова генерація українських живописців тієї доби висунула свої вимоги до мистецтва, суттєво відмінні від творчих настанов попередників. Побутова картина з її літературно розробленим сюжетом, зовнішньою оповідністю поступово втратила привабливість для молодих митців. У цих умовах у першому десятилітті XX ст. дедалі більшого значення набуває портретний живопис. Він вбирає в себе досвід парадного портрета XVII— XVIII ст., досягнення імпресіоністів у живописному засвоєнні пейзажу та інтер'єру, запроваджує у своїй декоративній системі барвистий світ народного мистецтва. Цей новий художній принцип багато в чому перегукується з народною українською картиною.

Серед представників цього напряму одне з провідних місць посідає Олександр Мурашко (1875—1919)· Небіж засновника Київської малювальної школи, син власника столярно-позолотної майстерні, в якій виконували замовлення під час оформлення Володимирського собору, він змолоду опинився в колі відомих художників, які оздоблювали собор. Згодом став учнем майстерні І. Рєпіна в Петербурзі. Найбільш відомими його роботами є "Портрет дівчини у червоному капелюсі" (1902—1903), "Паризьке кафе" (1903) та ін. Помітний слід залишив О. Мурашко як діяч культури та педагог. У 1912 р. він створив приватну студію, у 1916 р. виступив ініціатором створення Товариства київських художників. Трагічна смерть від рук невідомого бандита влітку 1919р. обірвала життя майстра в самому розквіті його таланту.

Саме в ці роки стильові прикмети модерну втрачають свою привабливість і новизну. Здобутком цього напряму було звернення до традицій народного мистецтва, яке вперше посіло місце рівноправного партнера у професійній творчості. Твори народних майстрів з об'єкта зовнішнього етнографічного обсервування стали джерелом натхнення для митців нової доби. Це забезпечило більшу сталість національним варіантам модерну. В українському мистецтві його прикмети найяскравіше виявилися у творчості В. Кричевського і Ф. Кричевського, Г. Нарбута, О. Новаківсько-го, М. Бойчука та ін.

Джерелом багатьох течій, що з'явилися на початку XX ст. — експресіонізму, абстракціонізму, сюрреалізму — було заглиблення в спокусливі, але й небезпечні глибини внутрішньої сутності буття, його суперечливого характеру. Здебільшого це досягається за рахунок ускладнення образотворчих метафор. Проте ці течії ніколи не поривали з художніми традиціями минулого, виробленими багатовіковим досвідом.

 

Своєрідним напрямом, що з'явився в Україні на межі століть, став абстракціонізм (від лат. abstractus — відокремлений). Його засновниками були В. Кандінський (1866—1944) і К. Малевич (1878—1935). В. Кандінський розцінював реалістичну форму живопису як більш притаманну літературі, намагався наблизити живопис до музики. Кольорові сполучення в його картинах е єдиними носіями естетичного і психологічного змісту. К Малевич експериментував з лініями, геометричними фігурами, площинами ("Білим по білому"). Незважаючи на те, що абстракціонізм в Україні і Росії, на відміну від Америки і Європи, не набув визнання та поширення, цьому напряму належить багато відкриттів у ритмічно-динамічній та кольоровій виразності живопису.

Театр. У другій половині XIX ст. подальший розвиток українського театру потребував остаточного відокремлення від російського і польського, формування власного самобутнього репертуару. Короткочасна лібералізація суспільно-політичного життя в Україні на початку 60-х років посилила інтерес громадськості до театру, зумовила появу аматорських драматичних гуртків.

Однак у другій половині XIX — на початку XX ст. український театр у Російській та Австро-Угорській імперіях розвивався в несприятливих умовах. Емський акт 1876 р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз'ясненні до цього указу, розісланому по губерніях у 1881 p., вказувалося, що драматичні п'єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватися на сцені "з особливого на те кожного разу дозволу генерал-губернаторів", а "влаштування спеціального малоросійського театру^' зовсім заборонялося. Після польського повстання 1863 р. в Україні було заборонено й польські вистави.

Український професійний театр свої витоки веде з аматорських гуртків в Єлисаветграді М. Кропивницького, який у 1871 р. вступив за контрактом "на малоросійські ролі" до театру в Одесі.

У 1881 р. Марко Кропивницький (1840—1910), граючи в театрі Ашкаренка в Кременчуці, здобув дозвіл на українські вистави і створив Товариство українських акторів. Для свого театру за роки творчого життя він написав близько 40 п'єс, і тому по праву вважається "батьком" українського театру. Серед його є п'єс є й такі, що і сьогодні входять до репертуару театрів в Україні: "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Доки сонце зійде, роса очі виїсть", "Олеся" та ін.

Поряд з М. Кропивницьким над створенням українського театру працювали талановиті брати Тобілевичі — І. Карпенко-Карий та М. Садов-ський, П. Саксаганський та М. Заньковецька. Всі українські актори до революції були або учнями Кропивницького, або учнями його учнів. З жовтня

1882 р. до серпня 1883 р. трупа Кропивницького давала вистави в Єлисаветграді, Києві, Харкові, Полтаві та інших містах. Під час гастролей у Києві

1883 р. до трупи Кропивницького приєднався аматорський гурток М. Ста-рицького, хоч пізніше знову відбувся поділ на дві трупи. Довгий час вони

не мали постійного місцеперебування і приміщення. Лише у 1907 p., після успішних гастролей у Києві, Садовський взяв в оренду Троїцький народний будинок (тепер театр оперети) і заснував перший український стаціонарний театр.

На початку XX cm. трупи мали багатий репертуар, який включав близько 60 п'єс. Багато українських письменників, не драматургів за покликанням (П. Мирний, О. Пчілка, І. Нечуй-Левицький та ін.), своїми творами сприяли розвиткові української драми. Після реформи 1861 р. у драмах почали відтворювати історію українського народу (О. Огоновський "Федько Острозький", І. Якимович "Роксолана" та ін.). Вибирали, як правило, особливо оригінальні долі відомих людей. Для цих п'єс характерними були романтизація та ідеалізація минулого, насамперед козаччини, тому часом ці твори були далекі від справжньої історії. На кінець 80-х років вони зійшли зі сцени.

Серед театральних героїв кінця XIX — початку XX ст. переважали люди зі складу незначних, звичайних. Колишня розважальність, етнографічна пізнавальність вже повністю замінені гострим соціальним конфліктом між багатими й бідними. Драма цього періоду максимально прив'язана до реального життя українського селянства. Проте вже на початку XX ст. інтерес до цієї теми було втрачено. Почали з'являтися драми-феєрії, драми-казки, драми-опери. Розпливчастою стала тематика драм: від біблійних сказань ("На полі крові" Л. Українки) до найактуальніших проблем часу ("На новий шлях" Б. Грінченка). Героями театральних вистав стали здебільшого представники інтелігенції. Багато було драм на злободенні теми, їх називали своєрідними "протоколами епохи".

Для драматургії початку XX ст. велике значення мали твори Володимира Винниченка (1880—1951) ("Дисгармонія", "Великий Молох" та ін.). Висока культура белетризування, актуальна проблематика, імпресіоністична манера змалювання внутрішніх переживань героїв — усе це вабило і читачів, і глядачів. "Кого у нас читають? Винниченка. Про кого скрізь йдуть розмови, як тільки річ торкається літератури? Винниченка. Кого купують? Знов Винниченка", — зазначав у 1909 p. M. Коцюбинський. Винниченку належить 23 п'єси. Першу ("Дисгармонія") він написав у 1906 р. Український театр у цей час переживав стагнацію, залишаючись етнографічним, романтично-сентиментальним, водевільно-розважальним. Саме з драматургією В. Винниченка передові театральні сили пов'язували надію на вихід українського театру на європейську сцену.

Формування українського театру на початку XX ст. відбувалося, од-нак,у межах побутової тематики. Модерні течії у мистецтві розробляли здебільшого російські театри. Такий перший постійний театр був організований у Києві в 1891р.М. Соловйовим.

Привілейоване становище серед інших займав Міський (оперний) театр, заснований у 1867 р. Він був першим у Російській імперії провінційним закладом такого типу. Мав фінансову підтримку від міської влади, основ-

 

ний контингент відвідувачів становили матеріально забезпечені верстви населення. Поява такого театру показувала неухильний культурний прогрес в Україні, сприяла формуванню естетичних смаків, художніх уподобань певної частини тогочасного суспільства. Сам факт його діяльності був своєрідним стимулом, що заохочував до роботи в оперному жанрі українських композиторів.

Разом з тим цей театр працював у політичному й художньому руслі Петербурзького і Московського імператорських театрів. На межі XIX— XX ст. у його репертуарі з'являються нові видатні твори П. Чайковського, М. Рим-ського-Корсакова, Р. Вагнера та ін. Як мистецький заклад Міський театр перебував на високому професійному рівні, не поступаючись багато в чому навіть столичному.

Проте операм українських композиторів тут практично не було місця. Такою була доля всієї музично-театральної спадщини М. Лисенка, П. Со-кальського, Б. Підгорецького, М. Аркаса та ін.

З поглибленням утисків щодо культури під час революції 1905—1907 pp. визначальну роль у розвитку української музичної культури відігравав театр М. Садовського", в якому було запроваджено регулярне сценічне втілення оперних творів. Опери на сцені цього театру виконувались українською мовою. У театрі М. Садовського було поставлено "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського, "Чорноморців", "Різдвяну ніч", "Утоплену", "Ене'іду" М. Лисенка, "Продану наречену" Б. Сметани тощо. Деякі з цих опер професійним рівнем виконання режисерського та художнього втілення не поступалися виставам Міського театру. Однак колектив, керований М. Садовським, був неспроможний забезпечити успішний розвиток українського оперного мистецтва. Перешкоджали цьому політика царського уряду, постійна нестача коштів і, зрештою, приватний характер ведення справи.

Україна завжди славилася своїми співаками. Найталановитіші з них, аби мати можливість повністю розвинути свій талант, йшли на кращі сцени Петербурга, Москви, Парижа і Мілана, де досягали високого становища в мистецькому світі. Серед них — А Нежданова, С. Крушельницька, О. Мишуга та ін. У книзі "Повернення мадам Баттерфляй у рідне гніздо Торре дель Лаго" Р. Кортопассі писав: "У перші десятиліття XX ст. на оперних сценах світу царювали лише чотири особи чоловічої статі — Баттістіні, Тіта Руф-фо, Шаляпін і Карузо. і тільки одна жінка спромоглася сягнути їх висот і стати поруч з ними. Нею була Соломія Крушельницька. Однак порівняно з уславленими колегами як особистість вона виявилась набагато вищою"¹.

Соломія Крушельницька (1872—1952) у 1893 р. закінчила Львівську консерваторію, їй було вручено диплом з відзнакою й медаль. У дипломі зазначалося: "Має всі дані, щоб стати окрасою навіть першорядної сцени...". Того ж року, після роботи у Львівському міському театрі, вона поїха-

¹ Козуля О. Жінки в історії України. — К, 1993. — С. 75,191. 216

 

ла навчатися в італію. А через кілька років почалися її тріумфальні гастролі країнами світу. В історії оперного мистецтва С. Крушельницька посідає особливе місце ще й тому, що вона була всебічно обдарованою й освіченою, сповненою артистичного чуття й шляхетності, розмовляла й співала українською, російською, польською, німецькою, англійською, італійською, іспанською мовами. С. Крушельницька мріяла про створення української опери. Заробляла гроші на спорудження українського університету й театру у Львові. Майже щороку брала участь у вшануванні пам'яті Т. Шевченка, приїздивши для цього до Львова з-за кордону.

На початку XX ст. український драматичний і музичний театри розвивалися в межах національної форми, хоча перевага залишалася за виставами й операми російськими, італійськими, французькими, німецькими. Тому цей період дістав назву музичного еклектизму. Український театр дореволюційного періоду нагально потребував реформування. Для цього створюються Київська консерваторія на базі музично-драматичної школи (1913) та Одеська консерваторія (1914). Проте в основному ці процеси розпочалися пізніше, в роки національно-визвольної революції.

Архітектура. і з середини XIX ст. великі зрушення відбулися у галузі архітектури. Після скасування кріпацтва значно збільшується населення міст. Піднесення промислового потенціалу, зростання духовних і матеріальних запитів суспільства потребували збільшення масштабів міської забудови, розробки нових типів споруд, матеріалів, конструкцій. Протягом кількох десятиліть кардинально змінюється зовнішній вигляд України. Ділове і громадське життя переноситься на центральні вулиці та проспекти, де споруджуються прибуткові будинки, банки, торговельні центри. У 70-х роках XIX ст. центром Києва остаточно став Хрещатик.

Тривалий час забудова міст мала стихійний характер і не підлягала ніяким правилам. Заводські корпуси вклинювались у житлові квартали, формувалися робітничі передмістя (Шулявка та Батиєва Гора в Києві, Чечелів-ка в Катеринославі, робітничі селища в Донбасі).

Проте ці сторони розвитку не можуть цілком заступити художню своєрідність архітектури другої половини XIX — початку XX ст. З кінця XIX ст. успішно застосовуються металеві конструкції, зводяться перші споруди з бетону та залізобетону (перший у світі залізобетонний маяк у Миколаєві, 1904). Багато житлових споруд, зведених майже століття тому, за незначної реконструкції цілком відповідають якісним характеристикам нашого часу (ансамбль колишніх прибуткових будинків початку XX ст. на Великій Житомирській у Києві, на Сумській вулиці у Харкові та ін.).

У ці роки сформувалася високопрофесійна школа української архітектури: П. Альошин, О. Бекетов, В. Городецький, О. Вербицький, О. Кобелєв та ін. У 50-х роках ще продовжували зводитися будівлі у стилі класицизму, наприклад Перша київська гімназія, 1850 р. — нині гуманітарний корпус Київського університету (архітектор О. Беретті). Однак окремі вдалі роботи вже не могли подолати кризи стилю. Т. Шевченко, як і майже всі діячі

217
демократичної культури, ототожнював пізній класицизм миколаївської доби з казарменою спорудою. Спроба знайти новий шлях, використати романтичний арсенал форм середньовічної архітектури або прийоми раннього Відродження також стикалися з жорстокою регламентацією. Комплекс будинків Присутствених місць (1854—1857, архітектори К Скражинський, М. іконников, І. Штром), що складають ансамбль Софійської площі, був оформлений у стилі раннього Відродження, хоча фасад 'їх не настільки виразний.

Найбільш значною пам'яткою архітектури того часу є Володимир-ський собор, будівництво та живописне оформлення якого затяглося майже до кінця століття (1862—1896). Первісний проект І. Штрома передбачав грандіозну 13-поверхову споруду. Здійсненню задуму перешкодили події Кримської війни. Автори проекту прагнули до більш точного відтворення давньоруських та візантійських взірців, хоч їм не вдалося уникнути еклектичного нашарування.

70-ті роки XIX cm. були переломними в розвитку української архітектури. інтенсивне будівництво охопило всі великі міста, набуваючи в кожному з них своїх неповторних рис. Починається доба розквіту еклектики як провідного напряму архітектури. Поштовхом до зміни стилю у забудові Києва стало відновлення К Маєвським Царського (Марийського) палацу. Піднята з руїн споруда вразила сучасників вишуканістю й багатством форм пізнього бароко. Через деякий час у місті та в цілому в Україні було зведено чудові споруди Київського, Львівського, Одеського оперних театрів, виконані у віденському стилі "рінгштрассе", який у період розквіту еклектики набув інтернаціонального значення. Основний принцип еклектики — кожна споруда має свій стиль — послідовно втілив у своїй творчості академік архітектури Володимир Ніколаєв (1847—1911). Протягом кількох десятиліть він брав участь у спорудженні таких будівель Києва, як Купецьке зібрання (нині приміщення Київської філармонії), театр Бергонєв (нині російський драматичний театр ім. Лесі Українки), Ми-кільський собор Покровського монастиря та ін.

У перші роки XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення стилюмодерн, що було пов'язано не лише зі спробою подолати "багатостильність" минулих років, а й прагненням створити в усіх видах мистецтва синтетичний стиль, головною ознакою якого стало застосування нових конструкцій з металу і залізобетону. Парадигмою модерну була сплетена з лози хатина замість дорійського храму. Втім, таке становище існувало лише в ідеалі: цегла залишалася основним матеріалом масового будівництва, а твори "чистого" модерну в архітектурі початку XX ст. досить рідкісні.

Менше ніж через десять років після появи будівель бельгійця В. Гортау в стилі модерн (1883—1894) у нього з'явилися послідовники в Україні. Більшість із них активно шукала національні моделі нового стилю (В. Кри-чевський, К. Жуков, С. Тимошенко, В. Троценко). Прикладом поєднання

модерну і романтичної еклектики є творчість В. Городецького. Він вважав, що слід створювати зручні будинки з нових матеріалів і одночасно надавати їм вигляду в дусі стародавніх стилів.

Владислав Городецький (18бЗ—1930) дістав визнання наприкінці 1890-х років. Йому доручають будівництво художньо-історичного музею (нині Державний музей українського образотворчого мистецтва), католицького Миколаївського костьолу, кенаси (Караїмський молитовний будинок). В. Городецький обирав для своїх споруд гаму кольорів, у якій домінував природний колір цементу — сірий. Часто використовувалися орнаменти зі східними мотивами, які нагадують різьблення по каменю, хоч насправді виліплені з міцного цементу.

В архітектурній творчості В. Городецького помітне місце належить його власному будинку на вулиці Банковій — так званому будинку з химерами. Він знаменитий не так своєю архітектурою, як зовнішнім оздобленням скульптора Еліо Саля, італійця за походженням, який був чудовим анімалістом і якому добре вдавалися зображення тварин, природність відтворення їхньої поведінки. Звернення до світу тварин, птахів і риб не було новим у мистецтві. В античну епоху в мистецтві готики, ренесансу, бароко зображення деяких тварин слугували геральдичними знаками, символізували певні прикмети людей і навіть держав. На відміну від конкретизованого символічного й алегоричного призначення тварин у давньому мистецтві, у творчості Еліо Саля вони — збірний символ, завдяки якому межі між реальним і фантастичним майже немає. Проте запропонований варіант синтезу модерну й анімалістичної скульптури не знайшов подальшого розвитку в історії українського мистецтва XX ст.

Менше ніж десять років (до початку революції 1917р.) існував в Україні неокласицизм. У відродженні інтересу до класицизму відіграли роль претензії панівних верств на державну велич та пошуки панацеї від різно-стилля та декоративізму. Окремі ансамблі, що з'явилися напередодні Першої світової війни, були близькими копіями творів столітньої давності. Неокласицизм все-таки дав оригінальні зразки високого стилю і допоміг завершити низку ансамблів минулого. Важливу роль у його становленні відіграв видатний архітектор Павло Альошин (1881 — 1961). За його проектом було споруджено Педагогічний музей (нині Будинок вчителя у Києві), будинок Ольгинської жіночої гімназії (сучасне приміщення НАН України). До зразків неокласицизму належить корпус Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського та бібліотеки Київського університету на вул. Володимирській (архітектор В. Осьмак), будівництво яких було розпочато у 1913 р.

Неокласицизм відіграв важливу роль у забудові не лише Києва, а й інших міст України. Йому віддають належне архітектори О. Бекетов в оформленні сільськогосподарського інституту в Харкові (1912—1914), О. Красно-сельський в ампірних формах дитячого пансіону (19Н—1915) у Катеринославі та ін.

 

Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. тривав прогресивний розвиток української культури, хоч це й відбувалося в умовах систематичних утисків і заборон. Тому культура не могла нормально розвиватися за властивими їй іманентними еволюційними законами. Діячам культури доводилося долати не лише внутрішні суперечності та перешкоди, притаманні будь-якій культурі, а й великий політичний тиск з боку державних культур: російської, німецької, польської. Це пригнічувало творчий потенціал народу, виснажувало духовні сили нації. історія культури цього періоду ще раз доводить, що за відсутності держави, без політичної, матеріальної, правової підтримки культура нації починає занепадати або продовжує свій розвиток через надзусилля. Саме це й було характерним для розвитку української культури в зазначений період. Головним здобутком можна вважати утвердження етнокультурної відокремленості українського народу, що створило ґрунт для становлення державності в роки національно-визвольної революції 1917—1920 pp.

Падіння монархії в Росії внаслідок Лютневої революції 1917 р. й проголошення Тимчасовим урядом демократичних свобод у державі дало можливість пригнобленим народам імперії розпочати боротьбу за своє національне визволення. На хвилі цієї революції в м. Києві з різних політичних партій, громадських, культурних, студентських організацій утворилася Центральна Рада, яка взяла на себе функції всеукраїнського загальнополітичного центру й повела боротьбу за відродження держави українського народу.

Складовою цього процесу стало культурне будівництво. Необхідність першочергового вирішення вказаної проблеми диктувалася тими обставинами, що на 1917р. майже вся культура в Україні була зрусифікована, а ряд культурних напрямків, як наприклад, українська видавнича справа, театральне, музичне, образотворче мистецтво тощо, внаслідок довготривалої дії Валуєвського циркуляра та Емського акта, не маючи належної державної підтримки, розвивалися надто повільно. До цього слід також додати, що мізерне фінансування царизмом освіти призвело до того, що рівень неписьменності серед населення сягав майже 80 %. Зрозуміло, в такому культурному середовищі створення національної держави натрапляло на багато труднощів. Тому її успішну розбудову національно-визвольні сили тісно пов'язували з культурним відродженням українського народу. Ця проблема навесні—влітку 1917р. розглядалася на Українському Національному, учительському, селянському, військовому, профспілковому, кооперативному з'їздах, партійних нарадах, другій сесії Центральної Ради. На цих форумах була вироблена загальна концепція культурного будівництва на етапі відродження

 

української держави, її основний зміст зводився до того, щоб, спираючись на здобутки суспільства у сфері матеріальної і духовної культури, розпочати будівництво національної культури з таких її визначальних напрямків, як розбудова всієї системи освіти та її українізація, розвиток національної видавничої, бібліотечно-архівної справи, музично-театрального й образотворчого мистецтва та створення сприятливих умов для розвою культури національних меншин.

Освіта в роки Української революції 1917—1920 pp. і з широкого комплексу цієї культурно-творчої роботи на перший план висувалося питання шкільного будівництва. На 1917 р. в Україні діяло близько ЗО тис. шкіл, у яких працювало 58 тис. освітян, але діюча система освіти майже на 70 % була зрусифікована й охоплювала навчанням лише близько 50 % дітей шкільного віку. Вирішуючи ці питання, уряди Центральної Ради і Гетьманату, спільно з громадськими і культурними організаціями, виділяли посилені асигнування на будівництво або заснування нових українських шкіл. У результаті цих заходів, протягом 1917—1918 pp., у доповнення до діючих відкрилося 7бО шкіл, які відповідали статусу середніх і мали період навчання сім—десять років, та близько 10 тис. початкових шкіл.

Наступним крокам у подальшому розвитку освіти, стало прийняття Директорією УНР програми переведення школи на дванадцятирічний термін навчання, а потім Раднаркомом УСРР постанови (січень 1920р.) про створення єдиної семирічної трудової школи. На основі цих рішень відбулася докорінна перебудова матеріально-технічної бази освіти. із 47 тис. шкіл 1,2 тис. отримали право надавати учням середню освіту, 20 тис. — семирічну, 15 тис. — початкову, а решта, які не мали своїх приміщень, були повинні займатися ліквідацією неписьменності серед дорослого населення. Реформована школа надавала безкоштовну освіту й охопила навчанням близько 3 млн (85 %) дітей шкільного віку, а в регіонах, менш розорених громадянською війною, цей показних сягав 95—100%.

Для нової школи інтенсивно готувались учителі. За чотири роки педагогічні вищі навчальні заклади республіки випустили 6 тис. освітян, 20 тис. чол. пройшли перекваліфікацію для роботи в українських школах. Восени 1920 р. у 700 навчальних закладах готувалося 60 тис. працівників освіти і культури, а у вищих навчальних закладах республіки — майже 20 тис. майбутніх педагогів. Цей контингент учителів створив передумови проведення в наступні роки широкої українізації освіти, дав змогу посадити за парти всіх дітей шкільного віку й розгорнути масову ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Будівництво нової школи об'єктивно поставило перед педагогічними кадрами й владними структурами держави завдання переглянути навчальні програми та забезпечити школи україномовною й українознавчою навчальною і художньою літературою. Вирішенням цієї проблеми займалася створена Генеральним Секретаріатом освіти комісія з напи-

 

сання нових підручників. До її складу на різних етапах діяльності входили І. Стешенко, П. Холодний, П. Сушицький, М. Грушевський, І. Огієнко, О. Кисіль, Б. Білецький, С. Русова, А. Лещенко, І. Власенко, Д. Багалій та інші відомі вчені та педагоги України. Ними були написані або укладені десятки найменувань підручників з української мови, літератури, історії, географії, етнографії, математики, фізики, хімії та інших предметів, які вивчалися у школах. Художнім оформленням книжок займалися Г. Нарбут, А. Середа, Ю. Павлович, М. Козик, К. Трохименко, Ф. Красицький, К Антонович. Друкували літературу такі потужні видавництва, як "Криниця", "Слово", "Сіяч", "Вернигора", "Промінь".

У процесі формування національної школи розпочалася розбудова раніше малопоширеного упорядкованого дошкільного виховання дітей. До осені 1920 р. у кожній губернії республіки було створено до 80—100 дитсадків, декілька сотень доглядових кімнат-садків, майданчиків, денних санаторіїв тощо, в яких перебували 170 тис. дітей, а це становило 20 % малят дошкільного віку. Для безпритульних дітей, кількість яких за три роки громадянської війни зросла з 20 до 120 тис. чол., було відкрито 750 дитбудинків, шкіл-інтернатів на 55 тис. дітей шкільного віку й налагоджено в них навчання. Для сиріт дошкільного віку — 3,7 тис. притулків на 18 тис. чол.

Поряд з шкільним будівництвом формувалася система позашкільної освіти, спрямована на ліквідацію неписьменності серед дорослого населення та підвищення його загальнокультурного рівня. Цю проблему в ранг найпершої державної ваги винесла Центральна Рада, створивши в структурі Генерального Секретаріату освіти Департамент позашкільної освіти. Надалі схожі структури діяли при всіх урядах України. Вони організовували проведення широкого комплексу робіт, пов'язаних з ліквідацією неписьменності. Серед них найбільш поширено було створення вечірніх шкіл, курсів лікнепів, гуртків грамотності, хат-читалень, а для тих, хто уже мав первинну освіту, — народних університетів, будинків освіти, клубів з різними секціями культурно-просвітньої роботи. За чотири роки в Україні для неграмотних людей відкрилося 8 тис. постійно діючих вечірніх шкіл та курсів письменності, у яких водночас навчалося 250 тис. чол. При 100 народних університетах, клубах, "Просвітах", бібліотеках тощо діяли гуртки, які охоплювали процесом самоосвіти близько 2 млн чол. малописьменного населення, а культурною роботою — мільйони громадян.

Складовою освітньої роботи була розбудова професійної освіти. На 1917 р. в Україні діяло декілька сотень професійних училищ та технікумів Проте під час Першої світової війни частина з них внаслідок економічної розрухи припинила своє існування. Тому українським урядам систему професійної освіти фактично слід було створювати заново. У результаті цієї роботи до початку 1921 р. в республіці відкрилося 1045 різнопрофільних професійних шкіл, училищ, технікумів, навчальних майстерень, які охопили навчанням 174 тис. юнаків і дівчат.

Уроки визвольних змагань розгорнулося формування національної вищої освіти й науково-дослідної роботи. Влітку 1917 р. з ініціативи членів

Центральної Ради І. Стсшенка, С. Петлюри, М. Ковалевського в Києві відкрився перший український вищий навчальний заклад — народний університет у складі чотирьох факультетів. Його ректором уряд призначив І. Ганницького. До весни 1918р. Рада Народних Міністрів УНР за допомогою місцевих органів влади, "Просвіт", громадських організацій заснувала науково-педагогічну академію, Академію мистецтв, географічний, технологічний інститути в м. Києві, художньо-промисловий інститут у Миргороді та Вищу економічну раду, остання готувала фахівців банківської справи, торгівлі, економістів. У новостворених і діючих вищих навчальних закладах українізувався навчальний процес шляхом відкриття українознавчих факультетів, кафедр, спеціалізацій, запровадження україномовного читання лекцій й ведення практичних занять.

Інтенсивне будівництво вищої освіти проходило в період Гетьманату. Цією проблемою займалася спеціальна комісія на чолі з видатним ученим В. Вер-надським. Завдяки її роботі та фінансовій підтримці з боку держави й різних зацікавлених організацій, у столиці на основі Київського народного університету відкрився державний університет, було засновано університети в Катеринославі, Кам'янці-Подільському, Ялті, два факультети на рівні університету в Полтаві, педінститут у Сумах, інститути історії, мистецтва, археології у Києві. Були оголошені українськими Київський (Святого Володимира), Харківський, Одеський університети. Розбудовувалася вища освіта технічного й аграрного спрямування. Рада Міністрів виділила кошти на створення електротехнічного факультету в Київському політехнічному інституті, Миколаївського і Херсонського політехнічного, Одеського геофізичного та ряду інших вищих навчальних закладів технічного профілю. Профінансувала будівництво сільськогосподарського інституту для степової зони в Херсоні, ветеринарного в Харкові, відкриття агрономічного відділу на механіко-математичному факультеті університету Святого Володимира, затвердила проект по-будови у столиці Сільськогосподарської академії.

Широкий вихід Української Держави на міжнародну арену поставив перед Гетьманатом завдання готувати фахівців для роботи в дипломатичних представництвах. Для цього в Києві були засновані Консульський та Близькосхідний інститути, які готували фахівців-міжнародників. Гетьманат відкрив також ряд вищих навчальних закладів з підготовки військових спеціалістів, інженерів і техніків залізничного та водного транспорту, працівників торгівлі, медицини, культурних установ тощо.

Розвиваючи систему вищої освіти, уряд потурбувався про забезпечення її науковцями. Він надав право всім університетам та дев'ятьом провідним інститутам, зокрема Київському політехнічному, комерційному, медичному, Харківському технічному і ветеринарному та ін., відкривати аспірантуру й докторантуру для захисту дисертацій і надавати наукові ступені здобувачам.

Вінцем діяльності уряду П. Скоропадського в напрямі розвитку освіти і науки стало створення (листопад 1918р.) Української академії наук (УАН), яку очолив В. Вернадський.

 

Підтримку вищій освіті надавала Директорія УНР. Але через її нетривале правління в Україні, вона не стала такою результативною, як за гетьманату. Зокрема, Рада Народних Міністрів виділила матеріальну допомогу для становлення Академії наук й Кам'янець-Поділ ьського університету, профі-нансувала відкриття десяти педінститутів, затвердила програму побудови нових університетів в Умані, Сумах, Вінниці та деяких інших містах. Продовжила політику українізації вищих навчальних закладів і введення безкоштовного навчання для студентів.

Все це разом позитивно впливало на формування української вищої освіти.

Значні кошти на вишу освіту навесні 1919 р. направив Раднарком УСРР. Він профінансував відкриття трьох сільськогосподарських, медичного, геологічного та деяких інших інститутів, реформував групу педучилищ у педінститути тощо. Проте, коли республіку було захоплено Добровольчою армією, військова адміністрація остаточно заборонила вивчення української мови в школах та закрила майже всі українські вищі навчальні заклади, у тому числі й Академію наук Внаслідок цієї політики, після вигнання дені-кінців з України систему вищої освіти значною мірою слід було створювати заново. Однак економічна розруха, яку залишили після себе Добровольча армія, а згодом польська і врангелівська інтервенції в Україну, не давала можливості розгорнути широку розбудову мережі нових навчальних закладів, як цього вимагали потреби суспільства. Тому навесні 1920 р. Раднарком УСРР вирішив з метою більш ефективного використання матеріально-технічної бази та наукового потенціалу діючих вищих навчальних закладів об'єднати дрібні однопрофільні інститути в більш великі вищі навчальні заклади, але з дещо скороченим терміном навчання в них у три-чотири роки. У плані реалізації цього курсу на базі групи педучилищ, народних й державних університетів було створено 20 педагогічних та декілька інститутів гуманітарного й технічного профілю. Проте рішення про ліквідацію університетів було невиправданим, оскільки в інститутах, створених на їх основі, науковий рівень підготовки фахівців був значно нижчий університетського. Тому на початку 1930-х років в Україні знову повернулися до університетської освіти.

Підсумовуючи результати роботи в напрямі вищої освіти в 1917— 1920 pp., слід зазначити, що за ці роки мережа інститутів і університетів України зросла з 26 до 60 одиниць, а студентський склад збільшився з 35 до 82 тис. чол. У багатьох вищих навчальних закладах розгорнулися українізація навчальних процесів та запровадження вивчення українознавчих дисциплін. Все це разом дає право стверджувати, що в цей період було закладено основу формування національної вищої освіти.

Наука в 1917—1920 pp. Стосовно науково-дослідної роботи у 1917— 1920 pp., то її центрами були колективи інститутів, університетів, наукові товариства, Українська академія наук.

 

Влітку 1919 р. в Академії наук працювало 1100 співробітників. Серед них — В. Вернадський, Д. Багалій, А. Кримський, М. Петров, С. СмальСтоцький, М. Кащенко, С. Тимошенко, Φ. Тарнавський, О. Левицький, С. Єфремов та інші видатні учені. У структурі УАН діяло декілька науково-дослідних інститутів, лабораторій, комісій, які досліджували різні проблеми з історії України, літератури, мови, фізики, хімії, економіки народного господарства тощо. Зокрема, термінологічна комісія на чолі з П. Тутковським розробила українську гуманітарну та природничо-технічну термінологію й випустила у світ орфографічні словники з різних наукових проблем. Літературна комісія, очолювана С. Єфремовим, підготувала до видання літературну спадщину Т. Шевченка, І. Франка, В. Антоновича, М. Драгоманова, понад 40 томів (600 друк, арк.) творів О. Потебні. Археологічна комісія під керівництвом М. Біляшівського розробила програму розвитку археологічної науки в Україні й склала мапу археологічних пам'яток республіки. Комісія вивчення природних ресурсів систематизувала дослідження з цієї проблеми й опублікувала рекомендації для їх ефективного використання тощо.

Наукові проблеми розробляли також професорсько-викладацькі колективи вищих навчальних закладів, їхніми зусиллями видавалися підручники та загальноосвітня література для шкіл, професійних училищ, інститутів з історії, української літератури, географії, хімії, фізики, біології, етнографії та інших предметів. Пошуковою роботою займалися всі ЗО наукових товариств республіки, в яких працювали сотні науковців.

Видавнича справа в 1917—1920 pp. У 1917—1920 pp. проходило інтенсивне формування національної видавничо-поліграфічної справи. До 1917 р. в Україні видавалося дуже мало україномовної літератури і періодики. Причиною цього насамперед було те, що українське друковане сло