Обговорення головних теоретичних положень. Розуміння студентами сутності уроку-діалогу та уроку-монологу як форм організації взаємодії вчителя й учнів у навчальному процесі дає змогу з'ясувати місце та

Розуміння студентами сутності уроку-діалогу та уроку-монологу як форм організації взаємодії вчителя й учнів у навчальному процесі дає змогу з'ясувати місце та особливість використання монологу як різно­виду усного мовлення вчителя на уроці.

Засвоєння учнями знань під час слухання монологу вчителя — складна психічна дія. У слухачів активно працюють уява, мислення, але нерідко без опертя на чуттєве сприймання. Навантаження припадає переважно на слуховий аналізатор, натомість зір, за допомогою якого в природних умо­вах людина отримує 4/5 інформації, залишається пасивним. Учитель має подбати про унаочнення викладу, а також про гармонізацію мімічної та пантомімічної виразності зі змістом повідомлення як вияв ставлення пе­дагога до предмета розповіді, що «зчитується учнями». Під час слухання згортаються мовленнєві, вимикаються моторні акти школярів. Наванта­ження на одні й ті самі рецептори при гальмуванні інших призводить до швидкого стомлювання, розпорошення уваги, що може спричинити випа­діння зі свідомості учнів якоїсь ланки міркувань і зруйнувати цілісність сприймання матеріалу. Вчитель мусить постійно здійснювати зворотний зв'язок, щоб розуміти, як діти усвідомлюють інформацію, і використову­вати у своїх діях прийоми підтримання уваги школярів.

Темп викладу та осмислення під час слухання не збігається. Час, відведений для розповіді, коротший за час, потрібний для свідомого об­думування. Адже учень, сприймаючи матеріал, виконує одночасно кілька дій: він повинен почути, сприйняти, побачити внутрішнім зором (якщо немає предметної наочності) те, про що йдеться, зіставити зі своїм досві­дом і попередніми знаннями; осмислити істотні характеристики пред­мета розмови. Така багатофункціональна діяльність учня буде ефектив­ною, коли вчитель забезпечить її своєю багатофункціональною діяльніс­тю, що має містити не тільки інформування, а й активізацію діяльності учнів (уяви — через включення словесних образів, пам'яті — через зіставлення з попереднім досвідом і відомими знаннями, мислення — через залучення до обмірковування). Необхідні семантичні паузи. Темп викладу має контролюватися вчителем з орієнтацією на діяльність учнів.

Важливо пам'ятати і про інші труднощі, на які може натрапити учень. Це — нечіткість уявлень під час сприймання окремих слів і висловів на слух. Отже, доцільним буде використання дошки, на якій фіксуються син­хронно з викладом нові поняття, дати, назви тощо. Складність — і в неможливості під час слухання зупинитися, повернутися до попередньо­го матеріалу, бо відстанеш (усне мовлення розгортається лінійно на відміну від письмового, що дає змогу зупинитися і діяти у власному темпі).

Щоб усунути труднощі, вчителеві доцільно підкреслити головне, повторити найважливіші висновки, допомагаючи слухачеві утримува­ти головну думку і не збочувати на неістотне.

Такі утруднення можуть перетворитися на значні перешкоди на шля­ху до ефективної діяльності школяра. Тому важлива передумова під час розроблення монологу — виходити з можливостей дитини, забезпечую­чи ЇЇ активну діяльність під час сприймання навчального матеріалу.

У педагогіці активізацію навчання розглядають як мобілізацію вчи­телем (за допомогою спеціальних засобів) інтелектуальних, моральних, фізичних сил учнів на досягнення конкретних завдань навчання й ви­ховання (Т. Шамова), тобто це залучення цілісної особистості школяра до процесу уроку, а не тільки стимулювання його пізнавальної діяль­ності. Активізуючи сприймання учнями нового матеріалу, вчитель спря­мовує свої зусилля на забезпечення зв'язку процесів засвоєння знань і розвитку учнів; він формує пізнавальний інтерес та інші види моти­вації стосовно теми повідомлення; забезпечує умови активного само­стійного осмислення учнями матеріалу; допомагає з'ясувати важливі положення, щоб утворилася система знань; залучає кожного школяра до взаємодії. Отже, складники активізації сприймання під час викладу нового матеріалу є такими: мотивація навчання, організація осмислен­ня, систематизація знань та індивідуалізація впливу вчителя. Ми бачи­мо: виклад нового матеріалу — не транслювання готових знань, а органі­зація пізнавальної діяльності учнів, така взаємодія, коли вчитель у про­цесі розповіді створює умови для активного сприймання інформації і формування у слухачів власних висновків. Цими умовами є ситуації співроздумів і співпереживань у педагогічному процесі.

Як такі ситуації створити?

Спгвроздуми — внутрішній механізм контакту, мисленнєва співдія вчителя й учнів, що визначається залученням обох сторін до єдиної активної діяльності щодо розгляду проблеми. Досягається спроможніс­тю педагога публічно мислити, демонструвати власні роздуми, вмінням порушувати проблеми, послідовно й логічно їх розв'язувати.

Співпереживання — внутрішній механізм контакту, в основу якого покладено психічне явище «зараження», зумовлене зацікавленістю, пе­реконаністю, емоційним піднесенням учителя, його здатністю створюва­ти систему образних бачень, що породжує емоційну реакцію слухача (за І. Зимньою).

Розглядаючи урок-діалог та урок-монолог, ми переконалися, що роз­межування їх відбувається не за зовнішніми ознаками (скільки осіб бере участь у розмові), а за внутрішніми, психологічними характерис­тиками. Урок-монолог будується на суб'єкт-об'єктних засадах, а діалог передбачає суб'єкт-суб'єктну взаємодію, активізацію діяльності учнів.

Уведення монологу як різновиду усного мовлення вчителя в урок-діалог, по суті, потребує трансформації його у внутрішній, прихований діалог. При одноосібному викладі матеріалу вчителем (а така потреба

постає тоді, коли бесіда недоцільна через брак досвіду учнів), тобто під час зовнішнього монологу, ми організовуємо взаємодію з класом, залу­чаємо учнів до активного пізнавального процесу завдяки діалогізації змісту і форм повідомлення.

Діалогізація — композиційно-стилістичний прийом, що полягає у введенні елементів діалогу у виступ. Це спонукає до внутрішнього, мис-леннєвого діалогу (В. Біблер) кожного слухача.

Як розробити діалогізований монолог?

1. Виробити установку на діалогічне спілкування з класом. Обмірку­
вати шляхи співвіднесення інтересів учнів зі змістом уроку, способи
«передачі» мети вивчення теми. Ввести у монолог звернення до ауди­
торії, спираючись на зчитування її станів, демонструвати спільність («ми»,
«поміркуймо»).

2. З'ясувати головні тези, над якими повинні думати учні. Розподі­
лити інформацію на блоки, орієнтуючись на надзавдання. Виробити
систему запитань різного рівня до кожного блоку для організації роз­
думів над проблемою. Ввести різні види діалогу (прямий, непрямий,
внутрішній, риторичний).

3. Обміркувати, які уявлення доцільно викликати в учнів стосовно
конкретної теми. Визначити прийоми організації співпереживання:
введення словесних картин, тропів, укрупнення деталей тощо.

4. Забезпечити взаємодію педагогічною технікою (мовленням і невер-
бальними засобами). Особливого значення потрібно надати діалогізації
повідомлення: модальності мовлення, персоніфікації, установці на від­
повідь.

Модальність мовлення — вияв суб'єктивно-особистісного ставлен­ня педагога та учнів до інформації (за Г. Макаровою).

Персоніфікація — виклад інформації від першої особи, звернення педагога до особистого досвіду, що пов'язаний із предметом повідом­лення (за А. Харашем).

Установка на відповідь — використання педагогом системи засобів (вербальної пропозиції, інтонації, рухів очей тощо), щоб спонукати учнів обміркувати відповідь на питання, дати оцінку фактам (за І. Васильє­вою).