Норма Порушення норми

 

укладати угоду заключати угоду

брати участь приймати участь

впроваджувати у виробництво внедряти у виробництво

відшкодувати збитки возмістити убитки

витяг із протоколу виписка із протоколу

чинне законодавство діюче законодавство

обіймати посаду займати посаду

 

Орфографічні норми охоплюють правила написання слів та їх частин. Слова в українській мові пишуться за такими принципами:

1) фонетичним (пишуться так, як і вимовляються): випробувати, підрозділ, дата, бланк;

2) морфологічним (позначення на письмі складових частин слова незалежно від їхньої вимови): підписуєшся, укладається, безстроковий, зчитувати;

3) історичним (традиційним) (букви, морфеми, слова пишуться за традицією, а не відповідно до існуючих норм): дзвінок, рівень, меншості, зосереджений, черговий;

4) смисловим (диференціюючим) (різне написання однозвучних слів, які мають неоднакове значення): напам’ять – на пам'ять, вишневе – Вишневе, проте – про те.

Пунктуаційні норми регулюють вживання розділових знаків: крапки, знака питання, знака оклику, трьох крапок, коми, крапки з комою, двокрапки, тире, дужок, лапок, абзацу; вони полегшують сприймання тексту і виклад думок на папері.

Норми характеризуються системністю, історичною і соціальною обумовленістю, стабільністю. Але разом з тим літературні норми з часом можуть змінюватися. У зв’язку з цим у межах норми співіснують мовні варіанти, під якими розуміють видозміни однієї і тієї самої мовної одиниці, наявні на різних мовних рівнях: фонетичному, лексичному, морфологічному чи синтаксичному. Варіанти виникають відповідно до потреб суспільства в кодифікації написань і відображають тимчасове співіснування старого і нового в мові.

У словниках українського літературного слововживання розрізняють варіанти: акцентні (алфавіт і алфавіт), фонематичні (вогонь і огонь), морфологічні (міст, родовий відмінок – моста і мосту).

У процесі розвитку літературної мови кількість і якість мовних варіантів змінюються. Мовні норми найповніше і у певній системі фіксуються у правописі, словниках, довідниках, підручниках і посібниках з української мови.

Культура писемного й усного мовлення всіх, хто користується українською мовою як засобом спілкування, полягає в тому, щоб досконало оволодіти мовними нормами і послідовно дотримуватись ї

1.3 Стиль літературної мови. ОДС, його найважливіші ознаки

 

Стиль літературної мови— різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах.

Кожен стиль має:

1) Сферу поширення і вживання (коло мовців);

2) Функціональне призначення (регулювання стосунків, повідомлення, вплив, спілкування тощо);

3) Характерні ознаки (форма та спосіб викладу);

4) Систему мовних засобів і стилістичних норм (лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо).

У сучасній українській літературній мові розрізняють такі стилі— науковий (мова наукових статей, досліджень, підручників), публіцистичний (мова газет, журналів, публічних виступів), офіційно-діловий (мова законів, указів, документів), художній (мова художніх творів). Це писемні стилі. А до усних належать ораторський і розмовний.

Офіційно-діловий стиль (ОДС) – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, гро­мадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управлін­ня адміністративно-господарською діяльністю. Належить до вираз­но-об’єктивних стилів; виділяється найвищою мірою книжності.

Основне призначення – регулювати ділові стосунки в зазначених вище сферах та обслуговувати громадянські по­треби людей у типових ситуаціях.

Під функціональним різновидом мови слід розуміти систе­му мовних одиниць, прийомів їх виокремлення та використання, обумовлених соціальними завданнями мовлення.

Мовленню у сфері управління притаманна низка специфіч­них особливостей. Учасниками ділового спілкування є органи та ланки управління – організації, заклади, підприємства, по­садові особи, працівники. Характер і зміст інформаційних зв’язків, у яких вони можуть бути задіяні, залежать від міс­ця установи в ієрархії органів управління, її компетенції, функціонального змісту діяльності. Ці стосунки стабільні й ре­гламентуються чинними правовими нормами.

Специфіка ділового спілкування полягає в тому, що неза­лежно від того, хто є безпосереднім укладачем документа й кому безпосередньо його адресовано, офіційним автором та адреса­том документа майже завжди є організація в цілому.

Іншою важливою характеристикою ділового спілкування є конкретна адресність інформації.

Суттєвим фактором ділового спілкування, що впливає на характер управлінської інформації, є повторність дій і ситуа­цій. Управлінська діяльність – це завжди “гра за правилами”. Як наслідок цього повторність управлінської інформації приво­дить до регулярності використовування весь час однакових мов­них засобів.

Наступною характерною рисою ділового спілкування є тема­тична обмеженість кола завдань, що вирішує організація, а це, у свою чергу, є наслідком певної стабільності її функцій. Отже, можна вирізнити такі властивості управлінської інформації в умовах ділового спілкування:

- офіційний характер;

- адресність;

- повторність;

- тематична обмеженість.

Специфіка ОДС полягає в певних стильових рисах (ознаках), що притаманні лише йому, а саме:

- нейтральний тон викладу змісту лише у прямому зна­ченні;

- точність та ясність повинні поєднуватися з лаконічністю, стислістю й послідовністю викладу фактів;

- документальність (кожний офіційний папір повинен мати характер документа), наявність реквізитів, котрі мають певну черговість, що дозволяє довго зберігати традиційні стабільні форми;

- наявність усталених одноманітних мовних зворотів, висо­ка стандартизація вислову;

- сувора регламентація тексту; для чіткої організації текст поділяється на параграфи, пункти, підпункти.

Ці основні риси є визначальними у формуванні системи мовних одиниць і прийомів їх використання в текстах ділових (управлінських) документів.

Мовознавець М. Пилинський зазначав, що найпершою тради­ційною ознакою досконалості для групи “нехудожніх” стилів, до яких належить й офіційно діловий, залишається стислість, а також такі вимоги:

- додержання основних загальномовних і функціонально-стилістичних мовних норм;

- слова й вирази, що безпосередньо пов’язані з думкою, по­винні стояти в тексті якнайближче;

- дотримування максимально чіткого, послідовно-логічного і граматичного зв’язку між реченнями, що містять окремі судження;

- вставні речення, застереження, супровідні твердження, усякі відхилення від основної думки повинні значно по­ступатися своїм обсягом перед викладом основної думки.

Урезультаті багатовікового розвитку в ОДС сформува­лися такі мовні засоби та способи викладу змісту, які дозволяють найефективніше фіксувати управлінську інфор­мацію й відповідати всім вимогам, що до неї висуваються, а саме:

1) широке використовування суспільно-політичної та адміністративно-канцелярської термінології (функціонуван­ня закладу, узяти участь, регламентація дій);

2) наявна фразеологія повинна мати специфічний характер (ініціювати питання, висунути пропозицію, поставити до відома);

3) обов’язкова відсутність будь-якої авторської мовної інди­відуальності та емоційно-експресивної лексики;

4) синонімія повинна бути зведена до мінімуму й не викли­кати двозначності сприймання;

5) наявність безособових і наказових форм дієслів у формі теперішнього часу із зазначенням позачерговості, постій­ності дії;

6) чітко регламентоване розміщення та будова тексту; обсяг основних частин, наявність обов’язкових стандартних стійких висловів, певних кліше (що дозволяє користува­тися готовими бланками);

7) до мінімуму зведено використання складних речень із сурядним і підрядним зв’язком, натомість широко вико­ристовуються безсполучникові, прості поширені (кілька підметів при одному присудку, кілька присудків при од­ному підметі, кілька додатків при одному з головних членів речення тощо).

ОДС має такі функціональні підстилі:

Законодавчий –використовується в законотворчій сфері, регламентує та обслуговує офіційно-ділові стосунки між при­ватними особами, між державою і приватними та службовими особами. Реалізується в Конституції, законах, указах, статутах, постановах та ін.

Дипломатичний –використовується у сфері міждержавних офіційно-ділових стосунків у галузі політики, економіки, культу­ри. Регламентує офіційно-ділові стосунки міжнародних організацій, структур, окремих громадян. Реалізується в конвенціях (міжна­родних угодах), комюніке (повідомленнях), нотах (зверненнях), протоколах, меморандумах, договорах, заявах, ультиматумах і т. ін.

Юридичний –використовується у юриспруденції (судо­чинство, дізнання, розслідування, арбітраж). Цей підстиль обслу­говує й регламентує правові та конфліктні відносини:

- між державою та підприємствами й організаціями всіх форм власності;

- між підприємствами, організаціями та установами;

- між державою та приватними особами;

- між підприємствами, організаціями й установами всіх форм власності та приватними особами;

- між приватними особами.

Реалізується в актах, позовних заявах, протоколах, постано­вах, запитах, повідомленнях та ін.

Адміністративно-канцелярський –використовуєть­ся у професійно-виробничій сфері, правових відносинах і діло­водстві. Він обслуговує та регламентує:

- службові (офіційні) відносини між підприємствами од­ного й різного підпорядкування;

- службові відносини між структурними підрозділами одного підпорядкування;

- службові відносини між приватною особою та організа­цією, установою, закладом і навпаки;

- приватні (неофіційні) відносини між окремими грома­дянами.

Реалізується в офіційній кореспонденції (листах), догово­рах, контрактах, заявах, автобіографіях, характеристиках, дору­ченнях, розписках та ін.

Сучасна людина так чи інакше долучена до наукової чи виробничої сфери. Це – одна з передумов злиття наукового й офіційно-ділового стилів унаслідок їхнього спільного функ­ціонування в одному часі й просторі. Ці два стилі не лише функціонально близькі – вони є спорідненими з походжен­ня, що принципово уможливлює їхнє зближення в умовах істо­ричної потреби. Нині відбувається процес відрод­ження – на якісно новому рівні – книжної мови (а укра­їнці, як відомо, мали високорозвинену книжну мову ще в
ХІV –ХVІ ст.).

Той факт, що більшість сучасних людей функціонує в науко­во-виробничій сфері, є причиною взаємопроникнення двох інших різновидів мови – писемної (книжної) та розмовної (яку не варто обмежувати лише розмовно-побутовим стилем). Розмов­ний стиль уже має досить істотно виявлений різновид – роз­мовно-офіційний (професійний), тобто мову, якою спілкуються не в побуті, а у виробничій, освітній та інших сферах.

Формулюючи поняття “ділова мова”, слід мати на увазі при­наймні три сучасні стилі – офіційно-діловий, науковий, роз­мовний, оскільки ділова мова містить близькі, взаємопроникні й навіть спільні мовні засоби різних рівнів. Уміле використан­ня цих засобів – необхідна умова досягнення успіхів у про­фесійній сфері.

Низький рівень культури усної й письмової ділової мови спричинений багатьма чинниками як об’єктивного, так і суб’єк­тивного характеру, серед яких основними є:

1. Знання мови й мовна грамотність не усвідомлюються пев­ною категорією суспільства як такі, що є обов’язковими для досягнення високих щаблів у службовій кар'єрі.

2. Невміння відділяти явища, одиниці, структури однієї мови від іншої в умовах функціонування на одній території двох і біль­ше мов.

3. Відсутність навичок користування довідковою літерату­рою, недостатність такої, завелика вартість подібних видань (слов­ників, енциклопедій, довідників тощо).

4. Шаблонність, несамостійність мислення, нетворчий підхід у розв’язанні різноманітних проблем як загального характеру, так і в офіційній сфері.

5. Спрощений підхід до вивчення як мови документів, так і їхньої структури і як наслідок – невміння врахувати конк­ретні чинники, що впливають на ситуацію.